Церква. 10 година ранку.У кімнаті служителів — я та Ігор, наш молодіжний лідер.Дзвонить телефон. Беру слухавку.На тому кінці — схвильована розповідь про лікарню: когось обманули, взяли гроші за діагностику, яку не мали права брати.Я впізнаю голос. Це Ніна Василівна.— Ми подали до суду, щоб нам повернули гроші. А тепер мене викликають у суд… А я ж людина віруюча. А віруючі по судах не ходять. Написано ж: не судитися! Це ж заповідь!— безапеляційно тараторить вона.У слухавці чути шерех. І раптом — тихий, невпевнений голос міліціонера (на той час була саме міліція):— Ну… мені наказали. Вона не приходить. У мене всі документи є. Треба з’явитися. І… через віру від явки не звільняють. Я перевіряв…— мимрить зовсім молодий служитель закону, явно збентежений.— Значить, треба — то треба, — відповідаю я.— От-от, ви їй скажіть! — радісно вигукує він.У голосі чується навіть образа — видно, Ніна Василівна добре його «притиснула».Знову шерех у слухавці. І вже звучить дзвінкий, сміливий, навіть непохитний голос сестри:— То як бути, Єлисею Володимировичу?— Треба йти, Ніно Василівно.— Добре. Тоді я збираюся і йду, — рішуче й покірно відповідає вона.— З Богом!— З Богом!Короткі гудки.І мене дивує не суд.Не розгублений міліціонер.І навіть не дивні погляди Ніни Василівни.Захоплює інше — віра.Віра безстрашна. І віра слухняна.