Про «школярів» у Франції, два шляхи інтеграції та мультикультуралізм. І чому нас це має стосуватися.

Трохи із запізненням хочу вставити свої п’ять копійок. Мені важко слухати, як під кадри погромів і розбитих вітрин оголошують неспроможною всю ідею мультикультуралізму. Мовляв, дали людям права, прийняли, забезпечили — і ось результат.

Поруч звучить: «А в нас два Майдани, і ніхто нічого не громив. Ми більші європейці, ніж вони».

Я бачу тут кілька різних питань, які чомусь звалюють докупи.

Перше — про «звичайних школярів».

Мене дивує, коли саме цим словом намагаються пояснити або пом’якшити те, що відбувається. Людина може навчатися у школі й водночас грабувати магазин. Її навчальний статус цього не скасовує.

Моя бабуся викладала у школі-інтернаті в маленькому містечку. Там жили й навчалися діти зі складними сімейними обставинами. І я пам’ятаю, що матеріально та школа була забезпечена подекуди краще за мою, хоча моя вважалася елітною.

Обладнані класи, навчальні ігри, гуртки, повноцінні ремісничі майстерні. Їх возили на екскурсії, на літні оздоровлення. Автобуси, поїздки, насичене життя. Багато чого, чого в мене не було.

Але потім школа закінчувалася. І серед тих, про чиї подальші долі я знав, було багато алкоголю, наркотиків, крадіжок і в’язниць. Успішних історій я чув значно менше.

Це моє спостереження, а не статистика про всіх вихованців інтернатів. Але воно залишило питання: чому забезпечення є, навчання є, вкладені ресурси є — а перейти до самостійного життя так важко?

Тому за словом «школярі» я хочу бачити середовище. Сім’ю, вулицю, коло спілкування, звичні способи заробітку, ставлення до насильства. Те, що людина вважає нормальним і можливим для себе.

Якщо підліток виростає в ізольованому кварталі гетто, де свої правила й слабкий зв’язок із рештою суспільства, це має значення. Тут моя асоціація з інтернатом: зовнішнє забезпечення саме по собі ще не створює внутрішньої опори й перспективи.

Як формуються такі квартали — окрема розмова. Яка роль держави, житлової політики, бідності, дискримінації? І яка роль самих громад, їхньої замкненості, внутрішніх норм та вибору? Я б не прибирав із цієї розмови жодну зі сторін.

У нас ізоляція й відсутність перспектив могли формуватися навколо промислових мономістечок. Це інша історія, але питання середовища нам теж знайоме.

А ось досвід великих міграційних кварталів, зокрема мусульманських, для більшості з нас далекий. Ми не були таким масштабним центром імміграції, як Франція.

Україна має власне культурне й етнічне різноманіття. Але в повсякденному досвіді багатьох із нас переважає доволі однорідне середовище — за мовою, звичаями, зовнішністю. І ми часто сприймаємо це як щось само собою зрозуміле.

Ми монокраїна білих людей словʼянської зовнішності.

Про це я колись доволі часто писав. Щойно бізнес заводить розмову про залучення робочої сили з країн Глобального Півдня, я бачу гостру реакцію.

У мене враження, що ми значно легше обговорюємо мультикультурність десь у Європі, ніж погоджуємося на неї біля власного будинку. Тому нам, мабуть, і важко усвідомити, як таке співжиття взагалі можливе.

Наша країна доволі закрита для вʼїзду. Якщо хто не вкурсі. І це політика нашої держави. Але так може бути не завжди.

Друге — про два шляхи інтеграції.

У твітері мені трапився матеріал про китайських мігрантів в Обервільє, північному передмісті Парижа. Вони зосередилися на торгівлі одягом і за десятиліття розвинули навколо неї велику інфраструктуру.

Магазини, майстерні, склади, оптова торгівля, перевезення. У цьому матеріалі вони постають людьми тихого підприємництва: працюють, допомагають своїм, вкладають зароблене в бізнес і поступово вибудовують добробут.

Їх протиставляють частині північноафриканських мешканців того самого середовища, які залишаються залежними від допомоги, відчуженими від місцевої економіки й обуреними суспільством.

Я не можу з цього переказу встановити, наскільки коректно порівняно ці групи. Але саме питання вважаю доречним.

Бо є шлях створення власної справи, взаємодопомоги й поступового накопичення. Який ми вважаємо природнім і здоровим.