Україноцентрична і біорегіональна мапи світу: Хто вирішує долю землі, яку ми називаємо спільною?

Тут дві мапи бачення нашого світу. На одній Україна стоїть у центрі всієї планети. Як кажуть конспірологи — шишкоподібна залоза Землі, і весь Всесвіт крутиться навколо нас.

Для нас ця мапа близька. З України ми дивимося на світ. Тут живуть люди й існують місця, з якими пов’язана наша відповідальність. Які ми відстоюємо.
На другій мапі, створеній RegenAtlas для регенеративних спільнот, видно біорегіони, що простягаються через кілька країн. Ліси, степи, водні системи, ґрунти й життя інших видів не закінчуються там, де проходить державний кордон чи межа адміністративної області. Мені близьке таке бачення взаємозв’язків. І все ж, коли я дивився на цю мапу, мені дуже забракло межі України. Хотілося окреслити простір, у якому ми працюємо і за який можемо відповідати як мережа. Зараз ми нанесли на RegenAtlas 32 точки нашої роботи.

На цьому фоні я дивлюся і на нашумілий Самміт Карпатської інтеграції #C8Summit. Там Карпати теж постають як простір, що поєднує кілька країн. Але на інвестиційній мапі цього простору передусім видно енергетику, виробництво й логістику. Серед представлених проєктів — вітрова генерація та логістичні, туристичні хаби.

Я розумію, навіщо Україні потрібні енергія, транспорт, курорти й міцніші зв’язки із сусідами. Та чи достатньо цього, щоб назвати такий розвиток біорегіональним?
Так я читаю заклики і обурення нашої екоспільноти. Петиції на 26000 голосів які просто ігноруються.
Зламані руки активісток, які відстоюють останні дуби на Теремках. Сотні вже гектар вирубаних букових пралісів наче захищених конвенціями під обслуговування вітряків.

ВЕС може відповідати на потребу в електроенергії, а новий логістичний вузол — на потребу бізнесу в перевезеннях. Але хто дивиться на Карпати як на цілісну живу систему? Хто оцінює, що відбувається з водою, лісами, поселеннями та місцевими спільнотами, коли всі ці проєкти складаються разом? І чи можуть самі громади впливати на рішення, наслідки яких залишаться з ними надовго?

Після участі в кількох з’їздах popup village «Цінність спільного» я працюю з цифровими платформами, книжками й статтями про спільне та дедалі частіше повертаюся до питання меж. Мені зрозуміла логіка, з якою європейські колеги говорять про відкритість і взаємозалежність. Але вона не до кінця пояснює досвід нашої війни.

Для нас кордон сьогодні — це не просто лінія на політичній мапі. Право визначати, як жити разом на своїй землі, доводиться захищати. Лінія фронту проходить через зруйновані поселення й понівечені ландшафти. Ми захищаємо право людей самим визначати свою спільність і своє майбутнє.
Саме тому мені забракло державного кордону на біорегіональній мапі. Без нього важко побачити питання, яке для нас зараз зовсім не теоретичне: хто має право вирішувати долю цієї землі?

Але самого права замало. Потрібна ще спроможність громад впливати на рішення й розуміння того, що саме ми захищаємо. На одній мапі територія постає як місце життя, відновлення та взаємної відповідальності. На іншій вона може виглядати як набір ділянок, енергетичних потужностей і корисних копалин. Від того, яку мапу покладуть на стіл під час ухвалення рішень, залежить і майбутнє людей, які тут живуть.

Водночас державний кордон не може пояснити життя річки чи лісу. Біорегіональна мапа показує зв’язки, які ми ризикуємо втратити, коли ділимо територію на окремі ділянки й вибираємо з неї найцінніше для продажу чи видобутку. Жоден із цих шматків не існує сам по собі. Його підтримує цілий комплекс взаємодій, а цілісність цього комплексу залежить і від людей.
Річка може перетинати кілька держав. Щоб підтримувати її життя, людям по різні боки кордону потрібно співпрацювати. Але така співпраця починається з визнання права кожної спільноти самій ухвалювати рішення щодо своєї землі. Інакше розмова про спільне може перетворитися на розмову про територію без людей, які на ній живуть.