Екологічні інституції: чому важливі не персоналії і як дізнаватися, де хто і що 🌾

Ця книжка не продається. Її видали накладом лише 500 примірників.

Я замовив і оплатив її ще під час передпродажу — приблизно за рік до цього дня. Але, згідно з реєстром, свій примірник я вже нібито отримав у Казахстані. Насправді книжку чомусь відправили іншій людині.

І лише завдяки нашій особистій зустрічі на цьому заході ми змогли з’ясувати, що сталося. Зрештою я отримав свій примірник. Ще й з автографом.

Але як я взагалі потрапив на такий захід?

Попап-поселення Value of the Commons триватиме чотири тижні. Сюди з’їхалися люди, які не просто говорять про спільність і commons, а працюють із відповідними проєктами, практиками та візіями.

Я насправді не планував тут бути.

Просто в цьому самому місці перед тим проходив Crypto Commons Gathering, куди я вже свідомо їхав як повноцінний учасник. І саме там дізнався про програму від Artizen: двадцять людей могли провести два тижні у Value of the Commons.

Але була умова: потрібно було мати на Artizen проєкт, присвячений спільності.

У нас таких проєктів було два. А якщо рахувати ширше — три від нашої мережі.

І з’явилися вони там лише тому, що за пів року до цього хакер зламав мене й обнулив залишки коштів із попередніх раундів. Після цього мене спрямували на Artizen створювати нові збори. Так у нас виникли проєкти з 90-денними циклами.

Тобто все сталося значно раніше, ніж я опинився тут — такий красивий, усміхнений і з книжкою в руках.

А якщо копнути глибше — то ще раніше.

І тут починається головна проблема.

Персоналії проти інституцій

Коли все тримається на вмотивованих людях типу мене, процеси можуть рухатися доволі стрімко.

За три роки ми пройшли шлях від традиційних грантів до криптоспільнот, блокчейн-економіки та ReFi. Це стало можливим, тому що в мене вже були певний досвід, знайомства і ресурс для цього.

За вісім років ми так чи інакше інтегрувалися в європейську систему екологічних інституцій через Global Ecovillage Network та GEN Europe.

Але значна частина цієї роботи досі тримається не на інституційній системі, а на ентузіазмі окремих людей.

Хороша новина полягає в тому, що в Україні є принаймні дві організації, які працюють у суміжних напрямах: наша мережа і Пермакультура в Україні. Вони проводять тури, пишуть гранти, підтримують міжнародні контакти й використовують канали, які ми разом протоптували понад десять років.

Якщо в якийсь момент я випаду з процесу, робота не зупиниться повністю, а зв’язки не обірвуться.

Але це все одно ще не система.

Система — це коли двадцять чи тридцять екопоселень і пермакультурних центрів збираються на Раду та вирішують, які делегати поїдуть на той чи інший міжнародний захід.

Не просто той, хто може, хоче або випадково опинився поруч. А люди, яких справді обрали спільноти.

Після повернення ці делегати передають контакти, знання, переписки, можливості й досвід наступникам. Так зберігається досвід роботи з мережами, грантами, фондами та міжнародними асамблеями.

Інституція — це те, що не залежить від мого сьогоднішнього стану, настрою, рівня вигорання чи матеріального становища. Від дітей, дров, поламаної машини, школи, комуналки й помідорів.

Це те, що має жити через п’ятдесят років після нас.

Чому два делегати кращі за одного

Дуже зручно сказати одній людині:

— Ти поїдь, а потім нам усе розкажеш.

Але так не працює.

Половину важливих обговорень на цьому заході, як і на багатьох інших, я пропустив, тому що вони відбувалися паралельно в різних залах.

Ще частину — через стан здоров’я та особисті потреби.

Решту я неминуче пропустив через власну призму цінностей, симпатій, досвіду та рівня англійської.

І ось ви вже отримуєте викривлене й однобоке уявлення про те, що тут відбувалося.

Після заходу всі контакти ще потрібно опрацювати. Насправді робота лише починається: передати базу команді, продовжити переписки, розібрати інсайти, раунди, фонди, книжки й статті, зробити рефлексію в соціальних мережах.

А потім ви повертаєтеся додому. Там школа, комуналка, робота, дрова і помідорки.

І вам уже просто не до цього.