здається, я щойно завершила одну з найліпших книжок, які читала в житті. так несподівано мені, тепло, щемко і дуже-дуже сумно; якось так завше виходить — від всіх моїх улюблених книжок щось стискає всередині. і всі вони написані до біса красиво. 📖 «занадто гучна самотність», Богуміл Грабал ✏️ вид-во: Коморайого звати Гантя і тридцять пʼять років він працює в пункті збору старого паперу, така вона, його любовна історія. в підвалі, повному мишей і вільгості, в кооперації зі старим пресом він чавить кровавий папір зі скотобоєнь, газети з ликами Гітлера і образи з ликами святих, книжки чеських авторів, вилучених комуністами, праці Канта і Гегеля,чавить роки свого життя, щодня видудлює мінімум один джбан пива і спить в хаті, до стелі захаращеної книжками, які тягає додому зі свого макулатурного підвалу. 🍁 це коротка книжечка довгих речень і тяжких зітхань, книжечка, половину якої я прочитала вголос і плакала кілька разів від надміру емоцій і емпатії, що нею раптово пройнялась аж настільки. тому що це було занадто: старість, смерть, непотрібність, краса, крах світу, який ти знав, спогади, спогади, темрява і робота, до якої так звик і в якій створив собі невеличкі добрі щоденні радощі, день, коли у тебе ці радощі відбирає модерний прес і робітники з бригади соціалістичної праці…книжечка про зміну часів і те, що «вже настала нова епоха, новий світ, (..) вже все на світі інше й інакше», а тобі в цій епосі не лишається місця. автор жорстокий в своїх порівняннях і вам точно буде боляче це читати, але водночас це насичений текст з якоюсь просто неймовірною щільністю ностальгії й трагедії, але трагедії не тієї, яку патетично розігрують на сцені, а тієї, яка тихо щодня відбувається просто в нас під ногами, бо «поки в клоаках і каналах столичної Праги два клани щурів витісняють один одного у, здавалося б, безглуздій війні, в підвалах працюють скинуті ангели, чоловіки з університетською освітою, що програли свою битву, якої ніколи не вели — далі працюють над усе точнішим зображенням світу». 🍷Грабал — це про смагляві стегна циганки, стукіт трамваїв і пʼяні оповідки в пабах. про цвілий папір, що несе в собі можливість стати «мимохіть освіченим», якщо не жити за правилами і творити щоденні радощі. тож, як і в історії життя самого Грабала, так і в історії Ганті, на гальбу пива може бути половина води, але хто ще розкаже про тебе, якщо не подбаєш про це сам?..«тож усе, куди не поглянь у цьому світлі, все водночас іде вперед і водночас повертається назад, наче ковальські міхи, наче за вказівкою зелених і червоних кнопок на моєму пресі все переходить у свою протилежність, і тільки так у світі нічого не спотикається, і я вже тридцять пʼять років пакую старий папір…» #прочитала