Сьогодні малий пішов в школу і дістав у мені купу неочікуваних страхів. Я бачила завжди, що він дуже розумний, фантастично розумний і це мене лякало, бо це великий виклик для нього і для сімʼї. Допомогти, але не перетиснути. Давати місце зростанню, але не створювати над очікувань. Дати потрібне, але не дати замало у страху виростити «занадто розумного хлопчика».За «іншомислення» мене в першій школі не хвалили. А принижували. Багато в мені зламали саме у шкільний період. Тому школа для мене була чимось потенційно небезпечним. Я розуміла, що або обирати щось дійсно особливе, або не обирати школу взагалі. Бо вивіска «приватна школа» і ті самі процеси як в державній це не те. Піднялися мої страхи про булінг, якого я набачилася в житті. Як йому буде, як до нього будуть ставитися, чи будуть у нього друзі. Я ридала сьогодні від того обʼєму страхів, який намагалася втримати на собі, не передаючи йому. Бо це не його проблеми, а мої з головою. Поки він щасливо біг у клас, я плакала, бо проживала у собі те, що раз за разом накривало мене. Сьогодні я відчула, що зробила крок у свою нову довіру. До сина. Довіряти не своїм страхам, а сину важко, бо йому 5 років. А страхам десятки. Але це єдина вірна стратегія. Так почалася наша сепарація і його самостійність. І моя нова довіра. І спокій з нею, якийсь особливий.