Діти, які закінчували музикальну школу чи художню школу схожі між собою тим, що після 10 років і тисяч годин навчання більшість кидали свої скрипки і піаніно, фарби і клячки у найбільш віддалений куток життя. Я одна з таких дітей. Останні два роки художники були для мене дуже важкими, навантаження школи + занять там було нереально складним, бо художка була 4 рази на тиждень по 4 приблизно години. Навіть влітку ми або займалися, або малювали, аби здавати роботи пізніше. Колись я мріяла стати архітектором-дизайнером. Але коли чогось стає забагато, то іноді ти витримуєш тиск і йдеш далі, іноді тебе ламає і рух обираєш кардинально інший. У кризі, яку я відчуваю зараз «хто я?», тема творчості буквально взяла мене за горло і не відпускає, поки я сама собі це не вимовлю. Досвід стоїть поруч і каже, що він теж хоче бути присутнім і інтегрованим далі. Ніякого радикалізму, жодних різких рухів, все у мені стало вимагати цілісності, послідовності і уважності до всіх учасників минулого, теперішнього і майбутнього. Такого холодного у спокої і теплого у настрої діалогу всередині я ще не мала. Я трошки навіть у шоці. Пізнаю далі, ділитимуся з вами.