Жила радіючи, повна любові Божої. Здавалося, що всіх я так люблю. Одного разу, на земній дорозі,Зустріла я оту любов свою. Поранена вся, і брудна одежаПрикрила ледве-ледве наготу. Зустрітися зі мною у надії,Брела вона, в сльозах вся до Хреста."Хто ти такая? І чому в скорботі?" -Її жаліючи спитала я." Я та, пишаєшся так міцно ти якою,Любов я християнська є твоя"І я обурилася: "Та хіба ж це правда? Ні, зовсім я не впізнаю тебе. Ну добре - так любов відповідала. Ми переглянемо разом життя твоє. Коли тебе намарно ображають,Ти кажеш: більше вже не можу я... Любов же, довго терпить дорогая,Лиш з милосердним пробуваю я. Коли ти бачиш немічного в вірі,Приходить думка - а я не така. Любов не надимається без міриІ не говорить гордості слова. Ось вже не так з тобою хтось повівся,І тінь спокуси по тобі пройшла. Незадоволена ти днем, або роботою... Не дратується любов, не носить зла. Любов все покриває, всьому вірить. Все перестане, а любов живе. Всього надіється, все переносить з вірою. Із злого серця лиш вона піде. І стало соромно. Що називала я любов'ю? Лиш жалюгідну впевненність в собі... Пробач, Господь, обмий Своєю кров'ю І дай любов, належить що Тобі. Л. Шпак