🔴 Помічали, як важко працювати поруч із людиною, яка перебуває у страху або тривозі? ❓Чому так? Бо працювати з тривогою для нас – це весь час бути в контакті з чужим страхом. А страх – і це не метафора – заразний.

Свого часу Порджес описав механізм нейроцепції. Він визначив, що наша нервова система автоматично зчитує стан нервової системи іншої людини. Що це означає? Після кількох зустрічей із людьми у стані гіперпильності ми самі можемо почати реагувати схоже. У такі моменти заземлення потрібне не лише клієнту. Перед зустріччю, після зустрічі – як гігієна нервової системи.

❓ ☑️ Почнемо з того, що вона не «застрягла» і не «не хоче одужувати» – це її нервова система робить саме те, для чого вона створена – захищає. Можливо, навіть занадто старанно. І наше завдання в цей час – дати нервовій системі достатньо безпечного досвіду, щоб вона нарешті змогла видихнути.

✔️ А щоб це зробити, нам треба добре орієнтуватися в тому, що відбувається з людиною. Пітер Левін, засновник методу Somatic Experiencing, описав цей стан людини так: травма – це не те, що сталося, – це те, що застрягло всередині.

Нервова система людини, яка пережила насильство, застрягає в режимі загрози. Весь час після того, як відбулася травматична подія, вона працює як сканер. Тобто продовжує сканувати простір на небезпеку навіть тоді, коли небезпеки вже немає.

І нам, як фахівцям, важливо усвідомлювати – це не слабкість і не примха, це біологічна програма виживання, яка колись рятувала. І, на жаль, тепер вона не вимикається.

✔️ Ще один важливий нюанс додав Стівен Порджес, автор полівагальної теорії. Він описав три стани нервової системи – безпека і соціальна залученість, мобілізація через симпатику і завмирання через дорсальний ваґус.

Людина, яка пережила насильство, може застрягати в будь-якому з двох останніх. У реакціях людини зовні це може виглядати по-різному – хтось у постійній тривозі та гіперпильності, хтось, навпаки, – у заморожуванні, відстороненості, «мені все одно». І обидва ці стани є відповіддю нервової системи на загрозу. Це як поверхи одного й того самого будинку.

А буває так, що людина і не в гіперпильності, і не у відстороненні, а ми все одно відчуваємо поруч із нею тривогу чи страх. Чому? Бо не завжди тривога, яка виникла внаслідок насильства, виглядає як тривога – вона має багато облич.

Людина прийшла і скаржиться на безсоння, проговорює, що «постійно моніторить» те, що відбувається навколо. На реакції, які їй самій здаються нелогічними – різко реагує на звук, завмирає, коли хтось підходить ззаду, не може перебувати в певних місцях.

І це не «вигадки» і не «характер». Це має ім’я – гіперпильність. Вона є одним із маркерів ПТСР, який DSM-5 відносить до кластеру збудження і реактивності.

❗️ Дуже точно у «Тілі веде лік» описав Безель ван дер Колк: тіло людини, яка пережила насильство, продовжує жити в минулому. Воно реагує не на те, що є, – а на те, що було.

І ось тут, доки ми намагаємося працювати лише через слова і когніції, ми звертаємося до тієї частини мозку, яка в момент активації тривоги фактично відключена.
⬇️ ПРОДОВЖЕННЯ ⬇️