Тільки після смерті батьків, я дізналася про дар, який успадкувала від матері. Дар, який змінив усе, що я знала про себе та свою родину.Іноді мені навіть вдається забути про свої нові здібності, аж поки не торкнуся чогось — будь-чого — і на мене не навалиться шквал спогадів. Я не можу просто відсахнутися від протягнутої руки брата, коли він передає мені коробку, тож одразу внутрішньо готуюся і здригаюся, коли мене бомбардують його думки та образи.«Цікаво, чи будуть там гарячі дівчата?»«Хотілося б, щоб Саллі розмовляла зі мною, як раніше».«Сподіваюся, у цій штуці вистачить бензину, щоб проїхати хоча б пару годин на північ».Коли він думає про машину, у моїй голові спалахує картинка того дня, коли батьки привезли цей пікап на його шістнадцятиріччя. Тільки я бачу і відчуваю все з погляду Сема. Я навіть бачу власне сяюче, усміхнене обличчя на задньому плані.З моїх грудей виривається зойк, і я різко відсмикую руку, потираючи долоні, щоб позбутися залишків видіння. Вони витікають з моєї пам’яті, як пісок у пісочному годиннику, і я знову фокусуюся на стурбованому обличчі Сема.— Ей, ти в порядку?Я ненавиджу це запитання. Мені ставили його тисячу разів з тієї ночі, як ми втратили батьків. Тому я різко випалюю: «Я в нормі», — з більшою силою, ніж потрібно. Я миттєво шкодую про це, коли бачу, як його обличчя похмурніє. Мені хочеться перепросити, але слів не залишилося.Як мені сказати йому, що зі мною сталося? Як це зробити й при цьому не здатися божевільною?Перш ніж я встигаю щось пояснити, він гупає задніми дверима і заскакує на водійське сидіння. Я зітхаю і прибираю густе каштанове волосся з плечей.Я з нетерпінням чекаю прохолоднішої погоди в Індіані.Коли брат від'їжджає від узбіччя будинку, де ми провели все своє життя, я не зводжу очей з обрисів, що зменшуються в дзеркалі заднього виду. Шкода, що мені не дали владу над часом замість… того, що я маю. Принаймні це дозволило б мені зробити щось корисне. Наприклад, врятувати батьків.Замість цього в мене є лише спогади. Видно, усі одразу. Неважливо, чи це людина, чи неживий предмет. Якщо я торкаюся, то бачу все. Це як урок історії, який я хотіла б проігнорувати так само легко, як заняття в одинадцятому класі.Не дивно, що мама була так дивно «налаштована» на нас."Потерпи мого ведмедя" - Ніколь Бланшар 🐻перекладаєтьсяНа публікацію ✨