Українська правда

​​💔 Старший сержант Сергій Онисько на псевдо Марік загинув 24 січня 2024 року внаслідок авіатрощі літака Іл-76, в якому були 65 українських військовополонених, біля села Яблуново в Бєлгородській області РФ. Воїнові навіки 34 роки. Сергій народився 31 липня 1989 року в Маріуполі. Закінчив місцеву школу №40. Навчався в технікумі, потім вступив до коледжу. Після строкової служби в армії підписав контракт і залишився у війську. Певний час працював у військкоматі. У 2014-му одружився, за рік у сім’ї народився син. Чоловік брав участь в АТО, після чого долучився до лав місцевої територіальної оборони. На дозвіллі відпочивав із друзями. Сергій був веселим, мав гарне почуття гумору. Любив свою рідну країну та цікавився її історією. На дні народження йому часто дарували булави та сувеніри у вигляді українського герба. З дитинства захоплювався козаками-характерниками, особливо – Іваном Сірком. З дитинства Сергій добре грав у футбол. За це його називали Марадона, а згодом стали кликати Марік. Це і стало його псевдо. За віддану службу воїна неодноразово нагороджували відзнаками. Під час служби Сергій вступив на юридичний факультет Маріупольського державного університету. Коли почалася повномасштабна війна, був на четвертому курсі. Бився з ворогом у лавах 109-ї окремої бригади територіальної оборони."Сергій подзвонив мені 24 лютого о сьомій ранку. Сказав: "Збирайте речі, війна почалася". З того часу ми не бачилися, а лише розмовляли телефоном. Одного разу попросила брата: тільки пообіцяй, що я тебе побачу живим. Він відповів: ні, живим мене ти вже не побачиш. Коли дізналася, що він потрапив у полон, хотіла нагадати йому ту розмову. Але зрештою Сергій виявився правим. Більше живим я його не бачила", – розповіла сестра Олена. Сергій потрапив у полон у квітні 2022 року на території заводу імені Ілліча. "Того року на День Незалежності ми отримали від нього листа – він написав на адресу дядька, який мешкає на заході України. Звичайно, лист був написаний під диктовку, але його рукою. Ми відправили йому відповідь. Повідомили, що всі живі, бо Сергій не знав, що з нами, чи змогли всі рідні виїхати з Маріуполя. А в січні 2024 року один із хлопців, який звільнився з полону, розповів, що все нормально, що наш Сергій живий-здоровий. Чекає на обмін, вірить в Україну і всіх морально підтримує. А через 10 днів він загинув", – поділилася Олена. Поховали захисника у Києві на Берковецькому кладовищі. У нього залишилися дружина, син і сестра. Матері не стало за пів року після загибелі Сергія. Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

​​💔 Захисник Олександр Гелетей прийняв свій останній бій 25 березня 2023 року біля міста Авдіївка на Донеччині. Він зазнав смертельного поранення внаслідок ворожого обстрілу. Воїнові назавжди 40 років. Олександр народився 17 вересня 1982 року в місті Синельникове Дніпропетровської області. Після закінчення місцевої школи вступив до професійно-технічного училища за фахом кухаря, але навчання не завершив. Спочатку влаштувався на Синельниківський ресорний завод, згодом почав працювати в компанії "Інтерпайп". Обіймав посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування. Починав як спеціаліст третього розряду, дійшов до найвищого – шостого. На початку повномасштабного вторгнення, 6 березня 2022 року, Олександр став до лав захисників. Боронив Україну в складі Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького. Був гранатометником. Воював на найгарячіших напрямках фронту. "Мій чоловік був добрим, компанійським і безвідмовним. Хто б що не попросив – завжди готовий був допомогти. Майстер на всі руки. Залюбки міняв людям розетки і проводку. Вдома теж все завжди робив власноруч. Вільний час проводив із сім'єю та друзями. Любив відпочивати на природі, біля води. Був хорошим батьком і чоловіком. Дуже любив наших доньок", – розповіла дружина Анна. Поховали Олександра Гелетея в місті Синельникове. У нього залишилася дружина, дві доньки, дві сестри та мати. Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

​​💔 66-річна Людмила Зубкова загинула 9 вересня 2025-го в Яровій Краматорського району Донецької області. Вона чекала на видачу пенсії в центрі селища, коли російські війська вдарили туди авіабомбою.Людмила народилася в сусідньому місті Святогірськ. Після одруження переїхала до чоловіка в Ярову. Більшу частину життя працювала майстринею в оптиці в Святогірську.9 вересня 2025 року Людмила пішла по пенсію для себе та чоловіка. Її мали видавати з мобільного відділення "Укрпошти" в центрі селища. Раптом о 10.40 російські війська вдарили по людях авіабомбою.Донька Анна згадує: "Перед цим мене з дітьми чоловік вивіз у Слов'янськ. 9 вересня я прочитала в нашій селищній групі в соцмережах, що в центрі були прильоти. Потім почали телефонувати люди, говорили, що в Яровій біда. Ми з чоловіком і батьком прибули на місце. Навколо були обвуглені тіла загиблих. Під одною з ялин лежала вбита мама", – розповіла донька Анна.Вона згадує – мати не любила говорити про війну й завжди повертала розмову на мирні справи: "Не зважаючи ні на що, мама просто продовжувала жити. Під час нашої останньої розмови я сказала, що після війни ми з родиною поїдемо на море. І від мами почула: "Я ніколи не бачила моря. Теж поїду з вами". Вона не ставила крапку на бажаннях і мріях", – сказала донька.У Людмили Зубкової залишилися чоловік, дві доньки, четверо внуків, сестра та інші родичі.Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять загиблих українців

​​💔 Життя Зої Шевченко відібрав російський авіаудар по селищу Ярова на Донеччині 9 вересня 2025 року. Тяжко поранену жінку відвезли в лікарню Слов’янська, де вона померла наступного дня.Зоя народилася в селі Олександрівка на Донеччині, в Яровій оселилася після одруження. Працювала на Ізюмському оптико-механічному заводі. Після його закриття у 2012 році з чоловіком тримали вдома худобу, здавали молоко.Останні роки була соціальною працівницею. Жила в Яровій сама – чоловік помер, дорослі діти мали свої родини.На початку вересня 2025 року Зоя вже мала зібрані речі для виїзду, адже Ярову дедалі частіше обстрілювали російські війська. Та жінка зволікала – бо годувала в селищі тварин, чиї господарі виїхали, і як соціальна працівниця мала підопічних.8 вересня 2025-го до Зої приїхали зі Святогірська донька з чоловіком, щоб допомогти підготуватися до від'їзду наступного дня."Мама була така щаслива. Просила залишитися на чай, але ми пообіцяли, що вже завтра о 13.00 приїдемо", – пригадала донька Юлія.9 вересня 2025 вранці вона почула віддалені вибухи. Зателефонував чоловік двоюрідної сестри і сказав, що центр Ярової російські війська атакували КАБами. Саме тоді там стояли люди, що чекали видачі пенсії. Донька дізналася, що її мама поранена. Зоя прийшла забрати пенсію, щоб рознести своїм підопічним."Через обстріли швидка мала заборону виїжджати в Ярову. Я взяла ковдри, бронежилет, турнікети і ми з чоловіком поїхали туди. За 10-15 хвилин ми вийшли з машини в центрі Ярової. Стояв густий дим, все горіло, кричали люди, лежали загиблі, їхні останки", – сказала Юлія.Донька знайшла матір посеред братської могили. Зоя була при тямі. Сказала, що дуже болить живіт. Мала роздроблену ногу. Донька наклала турнікет і матір відвезли в лікарню в Слов'янськ."Маму забрали на операцію. Ми разом із братом чекали. Мама була у важкому стані, під штучною вентиляцією легень, але сподівалися, що все стабілізується і її перевезуть до Дніпра", – розповіла донька.Близько о півночі брат подзвонив, що їхньої мами більше немає."Мама була дуже доброю, світлою людиною. З початку повномасштабної війни годувала в селищі собак, які залишилися без господарів і прибилися до неї. Через них і не виїхала у 2022 році. Частину зарплати витрачала на їжу для них. Мама дуже вірила в перемогу, так чекала її! Вона дуже любила Україну", – сказала Юлія.У Зої Шевченко залишилися донька, син, внуки та інші родичі.Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять загиблих українців

​​💔 Старший сержант Вадим Радкевич поліг 31 липня 2025 року поблизу селища Удачне Покровського району Донецької області, прикриваючи побратимів. Захиснику було 45 років.Вадим народився 27 квітня 1980 року у місті Слов’янськ на Донеччині. З дитинства захоплювався технікою – розбирав велосипеди, мопеди, автомобілі. Після закінчення дев’яти класів школи №4 вступив до Слов'янського багатопрофільного регіонального центру професійної освіти (раніше – ПТУ № 56), де опанував фах автомеханіка та газоелектрозварника. Працював на різних роботах, допоки не влаштувався на "Нову пошту". Під час повномасштабної війни, у липні 2022 року за покликом серця став до лав Національної гвардії України. Був сержантом з матеріально-технічного забезпечення ремонтної роти автотранспортного батальйону 3-ї бригади оперативного призначення. Разом із побратимами пройшов найзапекліші бої – у Бахмуті на Донеччині та на Запорізькому напрямку."Вадим був доброзичливим і працелюбним. Завжди був готовий без зайвих слів прийти на допомогу", – сказали рідні та побратими.Поховали воїна на Алеї Слави у Харкові.У Вадима залишилися дружина, двоє синів, мати та двоє братів. Його дружина і брати продовжують боронити Україну. Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

​​💔 Старший солдат Ігор Шевчук на псевдо Шева поліг 11 жовтня 2023 року в селі Вербове Запорізької області. Він зазнав вибухової травми та осколкових поранень під час бойового завдання. Воїнові назавжди 31 рік.Ігор народився 29 червня 1992 року в Івано-Франківську. Навчався у ліцеї №6, а згодом – у Коледжі електронних приладів Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. У дитинстві займався карате, а в юності захопився мотоциклами: швидкість і дорога були його стихією, улюбленою справою, що дарувала відчуття волі. У 2014 – 2016 роках воював у зоні АТО, був добровольцем у складі батальйону "Івано-Франківськ". Пізніше повернувся до цивільного життя, очолював відділ роздрібної торгівлі в компанії "Лігос".Після повномасштабного вторгнення Ігор знову став на захист країни. Обіймав посаду командира десантно-штурмового відділення 78-го окремого десантно-штурмового полку. "Юнак із гарячим серцем і впертим характером. Він завжди був прямим і справедливим. Тим, хто не терпів брехні, хто не оминав труднощів і ніколи не зраджував собі. Він нічого не боявся: ні болю, ні ворога, ні тиші після бою. Його наполегливість дратувала тих, хто звик здаватися, а його віра надихала тих, хто сумнівався. Він міг жартувати під обстрілами, підставити плече. Він завжди йшов уперед, навіть коли не залишалося сил. Робив це не для слави, не для відзнак, тому що вірив – Україна того варта", – сказала його мати Мирослава.Захисника нагородили почесною відзнакою "За оборону Маріуполя", нагрудним знаком "Золотий хрест", відзнакою міського голови Івано-Франківська "За честь і звитягу", а посмертно – орденом "За мужність" III ступеня. Також йому надали звання "Почесний громадянин міста".Поховали Ігоря в Івано-Франківську. У нього залишилася мати.Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

​​💔 Старший солдат Вадим Ілик на псевдо Кабан поліг 29 серпня 2023 року у бою поблизу села Роботине Запорізької області. Захиснику назавжди 39 років.Вадим народився 24 грудня 1983 року у селі Вінницькі Хутори однойменної області. Навчався у Вінницькому технічному фаховому коледжі. Працював у компанії "Barlinek Invest". Був оператором автоматичних і напівавтоматичних ліній. Любив життя і людей, умів бачити красу в простих речах і ділитися нею з іншими. У 2014-му Вадим брав участь в АТО. Тож, коли почалася повномасштабна війна, знову взяв до рук зброю. Служив у НГУ в лавах 14-ї бригади оперативного призначення "Червона калина". Псевдо Кабан було не випадковим – Вадим, його дружина, батько і тесть народилися в рік свині. Для родини ця тварина стала символом сили, впертості та доброти."Він умів жити по-справжньому: щиро, без страху, не зважаючи на осуд чи чужу думку. Саме такої життєвої сили й свободи він учив і тих, хто був поруч. Він вірив у себе, у свою родину та країну", – написала дружина Людмила.Посмертно захисника нагородили орденом "За мужність" ІІІ ступеня.Поховали воїна у рідному селі. У Вадима залишилися дружина Людмила, сини Станіслав і Максим, брат В’ячеслав.Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

​​💔 33-річний сержант поліції Тарас Кушнір на псевдо Кардан поліг 12 червня 2025 року біля села Неліпівка Донецької області. Під час бойового завдання воїн ціною власного життя врятував побратимів, відігнавши свою бойову машину від позицій. Тарас народився 22 жовтня 1991 року в селі Придніпрянське Полтавської області. За фахом був водієм: умів кермувати будь-яким транспортом – від легковика до великовантажного трала. В останні роки працював водієм фур у "Придніпровському спецкар'єрі".У 2023 році добровільно став до лав об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України "Лють". "Псевдо чоловіку дали ще під час роботи на спецкар’єрі. Кардан – це деталь, яка передає силу, з’єднує механізми та працює безвідмовно навіть у найважчих умовах. Таким був і він – надійний, витривалий, той, хто тримав все на собі й ніколи не ламався. Його сила була не лише у руках, а в серці, у бажанні захистити, у вірності побратимам, у любові до родини, – розповіла дружина Марія. – Тарас був моїм чоловіком, опорою і справжнім другом. Ми прожили разом дев’ять років, а були знайомі з 2008-го. Ще підлітками гуляли в одній компанії, він був найкращим другом мого двоюрідного брата. Він був щирим та веселим, душею компанії. У 2023 році сам пішов на фронт, бо не міг інакше. Завжди казав: "Я не можу бути осторонь, коли моя сім’я тут, а ті лізуть". Для мене він назавжди герой", – розповіла дружина Марія Кушнір."Дуже важко про все це згадувати, ми його дуже любимо", – написала мама Ірина.Захисника нагородили відзнакою "За оборону міста Торецьк". Поховали воїна в рідному селі.У нього залишилися мати Ірина Анатоліївна, батько Олексій Володимирович, дружина Марія, син Матвій і донька Катя, яку він не встиг удочерити.Українська правда спільно з платформою Меморіал вшановують пам’ять полеглих військових

"Не знімати" — новий мерч від "Української правди" у колаборації з DAMIRLIУП разом із брендом DAMIRLI запустила колаборацію, присвячену свободі слова та праву суспільства знати правду. Усі кошти від продажу колекції будуть спрямовані на підтримку відділу журналістських розслідувань УП, керівником якого є Михайло Ткач.У межах колаборації презентовано худі (вартість - 4500 грн), а також кепки (вартість 2000 грн) у кількох кольорах – червоному, чорному, синьому, сірому та з леопардовим принтом.У межах колаборації презентовано худі, а також кепки у кількох кольорах — червоному, чорному, синьому, сірому та з леопардовим принтом."Не знімати" — фраза, добре знайома журналістам "Української правди". Саме її наші репортери часто чують у момент, коли камера вмикається там, де інформацію намагаються приховати.Ці слова стали центральним написом колекції — як символ щоденної роботи журналістів, які фіксують реальність попри тиск, погрози та прямі спроби перешкоджання професійній діяльності.Відділ розслідувань "Української правди" системно стикається з такими перешкодами. Михайло Ткач є потерпілим у 12 кримінальних провадженнях щодо перешкоджання журналістській діяльності. Останній напад на нього було здійснено під час роботи в Ізраїлі.Цей мерч — не просто річ. Це публічна позиція та пряма підтримка незалежних журналістських розслідувань, які мають суспільне значення.Щоб отримати мерч, потрібно:- Перейти на сторінку Клубу читачів "Української правди";- Прогорнути сторінку вниз;- Натиснути кнопку "Швидкий донат"Після перерахування коштів необхідно зберегти квитанцію з платіжної системи LiqPay та надіслати її на адресу [email protected] У відповідь команда Клубу читачів УП надішле форму для вибору мерчу📰 підписатися

"Не знімати" — новий мерч від "Української правди" у колаборації з DAMIRLIУП разом із брендом DAMIRLI запустила колаборацію, присвячену свободі слова та праву суспільства знати правду. Усі кошти від продажу колекції будуть спрямовані на підтримку відділу журналістських розслідувань УП, керівником якого є Михайло Ткач.У межах колаборації презентовано худі, а також кепки у кількох кольорах — червоному, чорному, синьому, сірому та з леопардовим принтом."Не знімати" — фраза, добре знайома журналістам "Української правди". Саме її наші репортери часто чують у момент, коли камера вмикається там, де інформацію намагаються приховати.Ці слова стали центральним написом колекції — як символ щоденної роботи журналістів, які фіксують реальність попри тиск, погрози та прямі спроби перешкоджання професійній діяльності.Відділ розслідувань "Української правди" системно стикається з такими перешкодами. Михайло Ткач є потерпілим у 12 кримінальних провадженнях щодо перешкоджання журналістській діяльності. Останній напад на нього було здійснено під час роботи в Ізраїлі.Цей мерч — не просто річ. Це публічна позиція та пряма підтримка незалежних журналістських розслідувань, які мають суспільне значення.Щоб отримати мерч, потрібно:- Перейти на сторінку Клубу читачів "Української правди";- Прогорнути сторінку вниз;- Натиснути кнопку "Швидкий донат"Після перерахування коштів необхідно зберегти квитанцію з платіжної системи LiqPay та надіслати її на адресу [email protected] У відповідь команда Клубу читачів УП надішле форму для вибору мерчу📰 підписатися