Telegram statistics channel - @uinp_gov

ЗАБОРОНЕНА ЛІТЕРАНаша абетка має «буржуазно-націоналістичний» елемент – літеру «ґ». Її викинули з української абетки 5 вересня 1933 року. Саме тоді, у розпал сталінських репресій, за вказівкою з Москви в Україні затвердили новий правопис. Цей правопис замінив так звану «скрипниківку» – наш українізований і прогресивний правопис (який діяв з 1928 року).Так радянська влада стирала мовні відмінності між українською та російською.Літеру «ґ», що позначала тверде [g], знову почали офіційно вживати лише у 1990-му. Але весь цей час вона вживалась неофіційно, як діалект – на Галичині, в діаспорі, у словах: ґанок, ґрунт, ґатунок, ґудзик, ґава тощо.Українська абетка – це теж боротьба, щоправда, за власну ідентичність. І навіть одна літера, один «буржуазно-націоналістичний» звук може бути знаком спротиву.Сьогодні – важливо пам’ятати: наша мова не має бути схожою на жодну іншу. У ній – наш досвід, наш спосіб мислити, наш характер.Тому цінуймо і використовуємо будь-яке «наше особливе» – навіть одну літеру, бо вона робить нас собою.А вже завтра – День української писемності та мови.День, коли ми згадуємо силу слова й те, як воно об’єднує.Запрошуємо всіх долучитися до Радіодиктанту національної єдності – напишімо його разом, щоб знову відчути, як мова єднає нас попри відстані, війну та заборонену літеру «ґ».Дата і час: 27 жовтня об 11:00

УІНП СТАВ ВОЄННОЮ ЦІЛЛЮ КРЕМЛЯКонтррозвідка Служби безпеки України та Національна поліція зупинили спробу підпалу будівлі Інституту агентом ФСБ!Диверсант мав проникнути на територію УІНП, облити приміщення бензином і здійснити підпал. Проте співробітники органів безпеки зірвали цей план ворога й завчасно арештували зловмисника в хостелі поблизу.За останній час УІНП вийшов на якісно новий рівень діяльності: масштабна деколонізація, системна робота з історичною пам'яттю, прийняття закону про Національну памʼять та отримання нового статусу Інститутом. Москва фіксує цю активність і намагається її нейтралізувати.Спроба підпалу є прямим свідченням, що Кремль прирівняв Український інститут національної пам’яті до військової цілі.Війна з росією – це не лише протистояння на фронті. Це боротьба за наративи, за пам’ять, за ідентичність. У цій війні УІНП є одним з ключових механізмів формування національної стійкості та майбутньої перемоги.Нагадуємо, приміщення Інституту орендовані, будівля стара, що створює безпекові ризики. Від початку повномасштабного вторгнення 16 працівників Інституту вступили до Сил оборони України, щоб бороти російських окупантів на полі бою, а всі інші члени нашої команди працюють на межі можливостей. Бюджет недостатній. Навіть ворог це розуміє і використовує ці вразливості проти нас.Дякуємо СБУ та Нацполіції за те, що захистили нас.Ми ж продовжуємо свою роботу – зберігати правду про Україну для майбутніх поколінь та нищити міфи роспропаганди.

АКЕЛА, ЯКИЙ ПІШОВ У БІЙ, ЩОБ СПАСАТИ ІНШИХ На захист України Микола Троїцький став ще в 2014 році – він покинув своє цивільне життя в Одесі та приєднався до лав «Азову», тоді ще батальйону спеціального призначення Міністерства внутрішніх справ, отримав позивний «Акела».Саме завдяки Миколі в бійців з’явився один з перших власних позашляховиків, що на певний час став їхньою основною бойовою машиною.На цьому ж автомобілі, хоч той і не мав жодного бронювання чи іншого захисту, «Акела» багато разів кидався на порятунок побратимів. Так, наприклад, він зміг вивезти двох поранених бійців під час Іловайської операції та евакуювати тіла загиблих воїнів з «сірої зони» поблизу селища Широкине.Саме в цьому селищі Маріупольського району відбувся й останній бій Миколи Троїцького. Того дня, 15 лютого 2015 року, він не мав їхати в Широкине, проте почувши по рації про прорив ворога та втрати серед побратимів, кинувся їм на допомогу. На жаль, того разу «Акела» з поїздки вже не повернувся.#FightForUkraine

#ЦейДеньвІсторіїУкраїни«Як парость виноградної лози плекайте мову». Цей заповіт Максима Рильського якнайкраще характеризує життєвий шлях і подвижництво професора Олександра Пономаріва, якому сьогодні виповнилося б 90 років.Народився він у 1935 році в Таганрозі. Як згадував сам Пономарів, у них в родині завжди говорили українською, а старшим двоюрідним братам навіть пощастило вчитися в українській школі, яка до 1933-го була в місті. Сам Олександр вчився уже в російській. Незнання українського правопису завадило вступити на українську філологію, коли приїхав до Києва подавати документи до Київського університету імені Тараса Шевченка. Тож юнак вступив на російську. Втім, згодом блискуче самотужки опанував українську граматику і стилістику. Як і новогрецьку та п’ять слов’янських мов, якими читав і перекладав.З того часу плекання української мови, її відстоювання і популяризація стали сенсом його життя. Понад 40 років він викладав стилістику української мови в Київському університеті імені Тараса Шевченка, зокрема в Інституті журналістики. Свою докторську дисертацію присвятив питанням нормативності української мови в засобах масової інформації. До останнього вів на сайті BBC авторську колонку, де давав відповіді на питання зі стилістики української мови.Боротьба за мову збігалася з активною життєвою і громадською позиціями професора. Він не боявся відкрито виступати проти зросійщення, повернувшись до українського звучання власного прізвища Пономарів. Підтримував «мовний майдан», підписав відкрите звернення до Віктора Януковича із вимогою скасувати так званий мовний закон «Ківалова-Колесніченка». Був одним із співавторів нового українського правопису, обстоював повернення до «репресованих» у 1930-х роках норм «харківського» правопису. Він не дожив лише три дні до свого 85-річчя. Сьогодні згадати добрим словом професора Пономаріва пропонує наша рубрика «Історичний календар».

ВШАНУЙМО ГЕРОЯ УНР, ЯКИЙ ВИЗВОЛИВ КРИМ📅 17 жовтня запрошуємо вшанувати пам’ять полковника Петра Болбочана – визначного військового діяча доби Української революції 1917–1921 років, командувача однієї з найуспішніших операцій Армії УНР.📍 Де: Київ, вул. Січових Стрільців, 86 (навпроти кінотеатру «Київська Русь»)🕚 Коли: 17 жовтня о 11:00У вшануванні візьмуть участь:Олександр Алфьоров, Голова Українського інституту національної пам’яті;Ольга Куришко, Постійна Представниця Президента України в АР Крим;представники 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана «Спартан» НГУ,історичний клуб «Холодний Яр» та Крайова рада українців Криму.💬 Саме цього дня минає 142 роки від народження Петра Болбочана – професійного військовика, який присвятив життя служінню Україні. Він брав участь у боях за Київ і Волинь, а також очолив легендарну Кримську операцію 1918 року, у результаті якої українські війська звільнили Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай від більшовиків.Сьогодні його традиції продовжує 3-тя бригада оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана «Спартан» Національної гвардії України.🌺 З нагоди річниці Український інститут національної пам’яті ініціює покладання квітів до пам’ятника полковнику Болбочану та запрошує до участі усіх охочих.🔗 Подія у Facebook: https://www.facebook.com/share/15GGthDEyDB/

ТОП-5 ЦИТАТ СТЕПАНА ХМАРИНа шлях боротьби молодий лікар-стоматолог із Львівщини став ще наприкінці 1960-х років. Поширював самвидав, зокрема, «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу і прогрес» Андрія Сахарова, яку переклав українською. Після арешту і заслання В'ячеслава Чорновола перейняв естафету – разом із Олесем Шевченком редагував самвидавівський журнал «Український вісник», де публікувалися твори Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Івана Дзюби. У 1980-му за «антирадянську агітацію і пропаганду» отримав строк: 7 років суворого режиму та 5 років заслання. Тричі обирався до Верховної Ради України, був одним із авторів Декларації про державний суверенітет України, законів про конфіскацію майна Комуністичної партії, департизацію державних установ і правоохоронних органів. У жовтні 1990-го першим із депутатів підтримав Студентську революцію на граніті і разом з молоддю два тижні голодував.  12 жовтня Степану Хмарі виповнилося б 88 років. 21 лютого 2024 року його серце зупинилося. 

Стартував V щорічний Конкурс історій «Громадянське суспільство, бізнес та влада – кращі практики співпраці»! До участі запрошуються представники органів державної влади та місцевого самоврядування, організацій громадянського суспільства та бізнес🤝Повномасштабна війна росії проти України лише збільшує кількість викликів, на які можливо відповісти виключно у співпраці між різними секторами. Тому Центр демократії та верховенства права спільно з Міністерство культури та стратегічних комунікацій України, Секретаріатом Кабінету міністрів України, Національна соціальна сервісна служба України та Глобальним договором ООН в Україні запускає V щорічний Конкурс історій.💡Шукаємо історії успішних проєктів за участі влади, бізнесу та організацій громадянського суспільства у 2024-2025 роках. Категорії історій для конкурсу:▪️Допомога військовим▪️Гуманітарна допомога та реабілітація▪️Соціальні проєкти▪️Відновлення▪️Створення просторів▪️Освіта▪️Інформаційні кампанії та конкурси▪️Культура▪️ІншеЗа результатами буде підготовлено та поширено Збірник історій про кращі спільні проєкти. Ваша історія потрапить до Збірника, якщо буде відповідати таким критеріям:✔️ участь ОГС, бізнесу та органу влади;✔️ реалізація у 2024–2025 роках;✔️ доступність інформації у відкритих джерелах;✔️ вимірюваний результат.🔔Дедлайн подання історій – 15 жовтня 2025 року.👉 Заповнюйте анкету за посиланням.

22 вересня 1835 року народився Олександр Потебня – видатний український мовознавець, філософ і громадський діяч.Народився Олександр Потебня на хуторі Манів біля Ромен. Від бабусі хлопець вперше почув українські народні казки й пісні, про які через багато років згадував у своїх працях. У семирічному віці Олександр володів українською та російською, а згодом, навчаючись у Радомській гімназії (Польща), вдосконалив польську та опанував кілька європейських мов.У 1851 році Олександр Потебня вступив до Харківського університету. Спершу обрав юриспруденцію, але вже за рік перевівся на історико-філологічний факультет. Тут він захопився українським фольклором і народною творчістю, що стали фундаментом його лінгвістичної наукової теорії. Вирішальним був вплив на молодого Потебню викладачів Амвросія Метлинського і братів Лавровських, які познайомили його з працями вчених-філологів.Після завершення університету Потебня став викладачем у Першій Харківській гімназії та паралельно готував дисертацію. Вже в 1860 році він захистив роботу про символи в слов’янській народній поезії, а невдовзі опублікував знакову працю «Мысль и язык». У ній учений уперше обґрунтував нерозривний зв’язок мови й мислення, висунув концепцію «внутрішньої форми слова» – ідею, яка стала основою психологічного напрямку у слов’янському мовознавстві.Подальша кар’єра Потебні була пов’язана з Харківським університетом. У 1875 році він став професором кафедри російської мови та словесності. Його лекції в університеті ставали подіями – він умів говорити просто про складне. Потебня досліджував діалектологію, граматику, фольклор. Його «Записки з російської граматики» й «Пояснення малоросійських і споріднених народних пісень» стали класикою.Олександр Потебня був активним учасником Харківської громади, уклав буквар для недільних шкіл, підтримував українських письменників, переклав «Одіссею» Гомера українською. Був щасливим в шлюбі із донькою харківського книговидавця Марією та мав двох синів – Олександра та Андрія, успішних вчених у галузі електроенергетики та ботаніки відповідно.29 листопада 1891 року Олександр Потебня помер у Харкові. Сьогодні його ім’ям названо Інститут мовознавства НАН України, вулиці, школи та музей.

КРИВАВИЙ, А НЕ ЗОЛОТИЙ ВЕРЕСЕНЬ 1939 РОКУ17 вересня 1939 року сталінська Росія вступила у Другу світову війну на боці нацистської Німеччини. Тодішній східний кордон польської держави перетнуло понад 600 тисяч військових Червоної армії. Упродовж наступних днів вони окупували територію з 13 мільйонами населення, переважно українцями та білорусами. Сама окупація відбувалася під приводом «захисту братніх українського та білоруського народів». Сталінська Росія увійшла у Другу світову війну як агресор, окупант і повноцінний союзник гітлерівської Німеччини. 22 вересня нацистські та більшовицькі окупанти провели спільний парад в Бресті (Білорусь).«Золотий вересень» – так в СРСР називали події осені 1939 року, коли західна Україна та Білорусь були включені до сталінської імперії. Совєтська пропаганда називала це «визволенням», «возз’єднанням українських та білоруських земель». Вона малювала картини масового ентузіазму та великих очікувань мешканців заходу України. Хоча радість не була настільки загальною, а згодом змінилась на розчарування, страх і спротив.Як цей міф викривлює реальність подій. Дізнайтесь більше про це у одному з роликів циклу #ВійнаіМіф https://www.youtube.com/watch?v=eCL7CVRZ5pM&t=4s

Леонід Боримський народився 7 березня 1997 року в селі Червоне Житомирської області, де закінчив школу з відзнакою. Вступив на факультет гуманітарних наук НаУКМА за спеціальністю «Історія» у 2018 році. Будучи першокурсником Леонід стає братчиком у Братстві козацького бойового звичаю «Спас» та активно долучається до його діяльності й громадських активностей: козацькі фестивалі та заходи, «Козак-квести», фестивалі Тараса Шевченка «Ше.Fest» і «Країна Мрій». Для Леоніда це була частина особистого прагнення берегти українську культуру й традиції.Він з дитинства захоплювався історією давнього Риму та поєднував це з реальним служінням. Він вільно володів англійською, сам вивчив німецьку, тому у війську охоче працював із іноземними колегами. І навіть позивний взяв собі відповідний – Ремус/Рим.Під час повномасштабного вторгнення Леонід долучився до лав 3-ї окремої штурмової бригади. Завдяки володінню іноземними мов на розмовному рівні, був зарахований до інтернаціонального по складу відділення. Свою військову кафедру, яку пройшов у студентський час при прийомі приховав, проте вже за два місяці служби дослужився до заступника командира відділення.За два місяці до Нового 2025 року Леонід отримав серйозне поранення в голову. Під час бойового завдання відстояв з побратимами позицію, виніс на собі побратима. Пройшовши лікування та реабілітацію – повернувся на фронт.15 березня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Копанки Ізюмського району Харківської області Леонід загинув. Поховали його 22 березня у рідному селі Червоне.За тиждень до загибелі військовослужбовцю виповнилося 28 років. Подарунки від родини забрати з пошти так і не встиг, батьки поклали їх вже до труни: вишиванку, Історію Римської імперії та годинник. У Леоніда залишилися батьки, сестра, бабуся і дядько, який продовжує його справу у війську. Леонід залишився в пам’яті друзів і товаришів як щира, безкомпромісна людина, для якої патріотизм і служіння Україні були життєвим вибором.#FightForUkraine