блиснули зоріз-за віяла віхоли.погляд мій стигнеПолоз липкої колії вигинається під вагітними животами вагонів. Встигла. Попереду — дивний новий світ, до якого ми думали, що готові. Металевий скрегіт засвердлюється в голову безкінечним повтором, ритмічним тіком коліс, питанням:що якби? Паперовий журавлик,зім'ятий квиток на ковчег. Депортація далі від себе,в ілюзію спокою. Обіцяний Неверленд на повірку — труха і попілєвропейської якості,вартістю в битий цент. На шляху від тривогдо картону чужого порогунеминуче утворюється акцент. Божевільний Вінсенте, знала би,відсікла би обидва вухаза твоїми завітами. Тільки б не чути,як голодні круки з кістяними ротами-бритвамипоступово ставатимутьситими. З тими, хто поруч, доводиться усміхатися вдвічі ширше: за двох. Такий собі Гуїнплен серед сонних і апатичних, заплаканих та затихлих. Різних, однаково поєднаних відчаєм. Скільки ще залишилось часу? Зі швидкістю п'ять сантиметрів на секунду потяг розтягує шлях з А до Б. Вчепився зубами в ослаблу руку, як пес, що намагається відтягти тіло своєї знепритомнілої людини від розкритої навстіж духовки. Скільки нам ще залишилось? Скільки Їх залишилося там, куди так хочеться повернутися? Застрягаю у горліаскетичного коридорукрихкою кісткою —ні відкашляти, ні ковтнути. До кінцевої дихання бути тутлегше, ніж там тонутив клітці евакуації два на два. Безупинно пташину шию гризе вина,бо жива. Промальовую сценарії в голові. Уявна підлога всіяна паперовими кульками можливостей. Натомлений лоб укривається росяними краплями. Цьогоріч аномальна зимова спека. Залишитись? Поїхати? Куди взагалі прямує цей бісів потяг? Затуляю міцніше вуха."... І коли ти підеш долиною смертної тіні, на світіння лампади чи жовчі настільної лампи,по обидва боки дороги підпиратимуть вогкі стіни,ті, хто так як і ти, опинився у списку "значні втрати"На цьому пероні виявилося не так вже й багато людей. В розумних книжках писали, що нас мали би зустріти крилаті волонтери з жовтими блокнотами, де маркованим списком значитимуться наші хороші й погані справи. Може, навіть ті, що ми так і не встигли почати. Надії залишаються не на порозі пекла, а тут, на тлі пустого зимового поля, під зігнутим від вибуху черевом металевого пса, з-під якого сьогодні чомусь особливо яскраво...блиснули зоріз-за віяла віхоли.погляд мій стигне.@snigpoetry#мері