https://arkush.net/book/33963https://youtu.be/QlRz_8f_R4Y?si=NaO6xqr-EJ_QVhcUЦе світ, де тілесність — знаряддя болю, а жорстокість — єдина мова, яку розуміє життя. Тут немає героїв — лише ті, хто виживе трохи довше, а жах не чекає в тіні — він сидить поруч і усміхається. Ласкаво прошу у слаттерпанк.Підлітки зайшли в маленьку кухню. Хлопець обережно примостив телефон на поличку біля розетки, під'єднав зарядку. Дівчина сіла на стару лавку, уважно роздивлялась навколо. Мей поставила чайник, простягла їм тарілку з пряниками. Запах кориці, меду і ванілі здався теплим захистом від світу за дверима.Пораючись біля пічки Мей зі щирою зацікавленістю розглядала гостей. Перших гостей за дуже довгий час. Мелодії кінця дев’яностих, зі старого транзистора, все ще заповювали кімнату, хоч вже давно йшла нова епоха.Вона спостерігала за ними, помічаючи, як дівчина нервово стискає ремінь рюкзака, а хлопець — кілька разів дивиться на вихід із кімнати. Та й його очі... Серце тьохнуло — запанувала тривога, але у пам’яті згадалися слова психотерапевта: «Люди не злі. Вони ранять, але не злі. Ти сама знаєш, що може ховатися за маскою».