Прокляття охопило людство. Прагнення до наукового – відторгнення природного. Де людина нової ери – там привид, шепіт, відлуння людяності. Віковічність переслідувань, вічність у адреналіновому потоці, нескінченний вплив бажання помститися. Полювання – воно лишилося єдиним природнім у людині. Над містом люті протікає хвиля життєва. Люди. Люди. Всюди його залишки. Гуманоїди у чорному одязі з неоновими елементами блукають то тут, то там. Їх мільйони на вулицях, мільйони в монолітних структурах. Від них нудить, від них свідомість губиться у непорозумінні еволюційного співвідношення: “Як ми перетворилися на подібне?”. Місто-титан палає від ненависті. Кожен лист металу, кожна стіна, кожен елемент структури просочені люттю людською, фарбами і відтінками злоби. У якийсь час лють ця належала людям, і була призмою їхніх почуттів, але зараз – особисте почуття самого міста-титана. Інформаційне поле, невидимий монументальний щит обвиває периметр. І це не мережі нескінченної фрагмент, а особистість самого міста. Серед того неонового раю, поміж голограмних водоспадів, між стовпів чорних до небес плавно і за графіком спускався транспортер, що мав початкову і кінцеву точки: “Помаранчевий – Блакитний титан”. Непомітною здобиччю блукає по маршруту над нетрями, між секторами житловими, ковзає прямісінько над дахами кілометрових квартирних блоків. Пірнає у тунель, що пробив наскрізь майже космічних масштабів будівлю, пролітає разом з іншими транспортерами та аерокарами у потоці душ, поки не досягне свого укриття, притулку і порятунку – космопорту Блакитного міста-титана. #uafantasy #уривок