Одеса — це місто мого тата.І всі мої асоціації з цим містом — про нього.І насправді саме Одеса — моє перше велике місто, в якому я жила трошки, навіть не Чернівці. Таке велике і дивне місто з морем для дівчинки з села — фантастика.Востаннє я тут була з ним, коли мені було 15 з половиною, ми жили цілий серпень у його двоюрідної сестри. Вона завжди голосно сміялась, пила багато кави і курила. Я ходила з татом у різні компанії, де він шукав роботу, була на справжньому кораблі, мріяла про вступ у мореходку. Він фотографував мене біля кожної визначної памʼятки і не дозволяв фотографувати себе — «ну бо нашо». З тієї поїздки у мене є два його фото в альбомі.В мореходку тато мене не пустив — він мріяв, щоб я стала юристкою або пішла в політику. Зараз і не знаю, чого він хотів для мене — чи впливу, чи грошей, чи влади. Він вчив мене стрибати з пірсу і пірнати, у мене є смішні фотки у стрибках. Я не боялась ні води, ні глибини, ні каменів.Коли його не стало, я почала боятись глибини і дуже довго казала, що не вмію плавати. Ніби зникла ота засмагла фігура на пірсі, яка точно мене б врятувала.Після його смерті я дуже хотіла сюди приїхати і водночас уникала Одесу. То не виходило, то поїхали в Крим, то взяли квитки і відмінили, то ще щось. Так рік за роком пройшло 20 років.Ми приїхали сюди з нареченим. На мотоциклі — це була прекрасна подорож. Без поспіху, то заїхати в Буцький каньйон, то переночувати в Умані. Я люблю такі подорожі.Вночі ми приїхали трогати море, а мене розвезло до сліз від звуків моря і дронів у небі — щоправда, наших.Зараз я сиджу на пірсі, коханий пробує ловити рибу. Я дивлюсь як він завʼязує крючки і посміхаюсь — рибалити мене теж навчив тато.Звісно, зараз я буду пізнавати зовсім інакшу — вже свою Одесу, Одесу у війні, бо цього неможливо не помітити. Я назавжди залишусь донькою моряка — цього вже ніхто від мене не забере і не відніме. Усю дорогу сюди я перебирала в голові спогади — про тата, про Одесу, про те, яким він був тут. А тут він був зовсім інакшим ніж удома — зрештою, помічаю, що саме таким я хочу його памʼятати.Сидячи на пірсі я читаю вголос нареченому листи від тата до мами і далі посміхаюсь крізь сльози. Він просить сфотографувати мене, бо він «так сильно хоче мене бачити, що аж находить така апатія, що кинув би все і поїхав би додому»🥹Це дуже важливо: знати, що тебе так сильно хотіли і любили батьки. Якби потім не складалось життя. Наречений сумно всміхається і закидає гачки подалі у воду. У нас зараз є кілька днів тільки для нас, Одеси і моря. Цього ніколи не буде достатньо. Але в нинішній реальності — це безцінно.І мрію зараз на цьому пірсі, під шум хвиль, що колись у нас буде донька і вона не знатиме оцього вимушеного очікування партнера — ні з морських рейсів, ні з війни 💔