Я_тут_пишу | замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЙого постать сяяла, ...

#замальовка_вихідного_дня #донька_останнього_світлаЙого постать сяяла, ніби вбирала в себе все світло світу. Хорс зробив крок назустріч, і повітря враз стало теплішим, солодшим, напоєним золотим сяйвом.— Ти тут, нарешті, — мовив він, і голос його лунав, як мелодія дзвонів. — Я чекав на тебе так довго.Орися спинилася, стискаючи пальці в кулаки, аби приховати тремтіння. Їй хотілося піддатися цьому теплу, розчинитися в ньому, але шепіт привида все ще бринів у пам’яті.— Я прийшла, як і обіцяла, — покірно мовила дівчина.Хорс усміхнувся, і в тій усмішці було щось невловиме — ніжність, переплетена з владою.— Ти така прекрасна, моя богине. Сподіваюся, ти зумієш витримати моє світло, — сказав він.Він простяг їй руку й вони нарешті порівнялися. Від його доторку в середині неї завирувала сила, нестримна та дика. Орися раптом збагнула, що його слова «витримати» — не жарти і не метафори. Їй справді доведеться витримати.— Ходімо, вже час тобі стати моєю дружиною.Його очі хиже зблиснули, та вони її не лякали, лише ще більше розпалювали жар її власного тіла. Щось витало в тілі, розтікалося по венах. Дівчина здригнулася від згадки про болюче перетворення. Вона міцно трималася за його руку, наближаючись до небесного замку.Перед його входом стояло щось схоже на невелику капличку. Великий круглий стіл з граніту, пописаний древніми символами та малюнками, приковував погляд. Орися ніби відчувала його силу — з каменю йшло дивне тепло, змішане з запахом диму й металу.— Стань поруч і щоб не сталося — не відпускай мою руку.Дівчина кивнула, і страх осипав її тіло в передчутті обряду.Вітер раптово стих, і навіть сяйво в небесах стало нерухомим. На кам’яному столі спалахнули старі символи, ніби хтось розпалив їх зсередини. Граніт загув низьким гулом, що віддавався в грудях.Хорс підняв руку, і в ній із нічого з’явився довгий вузький кинджал. Його лезо світилося, мов рідке золото, а руків’я було інкрустоване крихітними кристалами, що переливалися вогнем стихій.— Ми кличемо небо й землю, — промовив він, і слова його відлунювали, немов голоси багатьох. — Воду й вогонь, вітер і камінь. Свідками цього союзу хай стануть усі стихії.Орися відчула, як їхні пальці стиснулися ще міцніше. Їй здалося, що земля під ногами дихає, а волосся ворухнулося від подиху невидимого вітру.Хорс нахилився ближче.— Угоду на крові нехай відчують усі й запам’ятають.Він повів їхні руки до леза. Метал був гарячим, немов щойно вийнятий із полум’я. Дівчина заплющила очі, але не відпустила його долоні. Коли вістря ковзнуло по її шкірі, вона ледь стримала стогін — біль пронизав, а разом з ним вирвався спалах сили. Їй здалося, що кров не тече, а палає, наче в жилах загорілося сонце.Їхня кров змішалася, і краплі впали на камінь. Символи засвітилися ще яскравіше, й над столом здійнявся стовп сяйва. Вітер заграв у її волоссі, вогонь на мить охопив руків’я кинджала, з глибин пролунав гуркіт, схожий на відгук землі. Десь далеко вона чула плюскіт хвиль, і вологий запах солі наповнив легені.Хорс урочисто закінчив:— Стихії чують. Стихії приймають. Віднині ти — частина мене, а я — частина тебе.Його голос злився з гулом світу, і Орися відчула, як камінь під ногами пульсує в такт її серцю. Але разом з пульсом у грудях народилася тривога: чия тепер у неї сила — її власна чи його?