tereveni 📚

— Я два роки була у Вʼєтнамі, — Френкі опустилася на стілець перед столом лікаря. — Мій хлопець мав повернутися додому у квітні, але загинув у бою. Все, що від нього лишилося — це телеграма зі словами «На превеликий жаль, повідомляємо вам...» І те, як люди до нас ставляться... Нам на людях навіть не можна вимовити: «Вʼєтнам». Ми поїхали служити батьківщині, а тепер нас обзивають дітовбивцями. Мій батько не може навіть дивитися на мене. Мене звільнили з роботи за те, що я кваліфікована спеціалістка і, ймовірно, врятувала життя молодому хлопцеві. А ще відтоді, як повернулася додому, я не можу дати раду власним емоціям. Я або закипаю від гніву, або ридма ридаю. Батько так сильно соромиться того, що я служила, що сказав, буцімто я їздила у Флоренцію, — випалила Френкі, і, щойно слова злетіли з вуст, її накрила втома.— У вас зараз місячні?Френкі знадобилося кілька секунд, щоб переварити питання.— Я кажу вам, що ніяк не можу оговтатися після Вʼєтнаму, а ви в мене запитуєте про місячні?— Ви були у Вʼєтнамі? Дорогенька, у Вʼєтнамі нема жінок. Ви міркували над тим, щоб заподіяти собі шкоду? Заподіяти шкоду іншим?Френкі повільно підвелася, але це нелегко їй далося.— Ви не допоможете мені?— Я допомагаю ветеранам.— Я і є ветеранка.— Ви брали участь у бойових діях?— Гм, ні, але...— От бачите! Отже, з вами все гаразд. Повірте мені. Йдіть додому. Розвійтеся з друзями. Знову закохайтеся. Ви молода. Просто забудьте про Вʼєтнам. — «Жінки» Крістін Генна

це була до біса хороша історія, і я отримала від читання чистий кайф!водночас зізнаюсь, не певна, що сюжет і головні герої «Голландського дому» аж такі захопливі. тут радше навпаки — важить той улюблений для мене трюк, коли:а) персонажі доволі нормальні. вони не страждають особливим героїзмом, не хворіють драматизмом; в чомусь класні і водночас посередні;б) сюжет має певний рівень емоційної напруги, спирається на драматичний момент, що стає наріжним каменем кардинальних змін у житті героїв. і водночас на певному етапі уся історія перестає бути цікавою лише своїм подієвим вихором — докорінно важать ті, кого в цій історії нам підсвічують, їхні думки, емоції і внутрішні суперечності.Моя мати пішла, коли я був малим. Я за нею не сумував.Зі мною була Мейв, чорноволоса Мейв у червоному пальті, ось вона стоїть унизу сходів, де біла мармурова підлога з чорними квадратиками, а сніг у вікнах за її спиною валиться блискучими полотнами, і ті вікна широкі, наче кіноекран, і дім пливе кораблем на хвилях підлогового годинника, що відносять хвилини кудись далеко. «Денні! — гукає вона мене. — Сніданок! Ворушись!»Зимовими ранками вона вдома ходила в пальті — тому що було дуже холодно, тому що була висока й худа, і кожна часточка її енергії йшла у зріст, а не на зігрівання. «У тебе вічно такий вигляд, ніби ти вже йдеш», — казав батько, проходячи повз неї. Казав так, ніби його дратувало навіть пальто Мейв.— Денні! — кричала сестра. — На таці ніхто не принесе!Я лежав під стосом ковдр, сама вага яких мене не відпускала.У Голландському домі не траплялося жодного зимового ранку, коли б моєю першою думкою було щось інше, ніж: «От би провести весь день у ліжку!». Але мене піднімав сестрин голос знизу, разом із запахом кави, яку мені ще не дозволяли пити.«Це затримає твій ріст, — пояснювала Джоселін. — Хіба ти не хочеш вирости таким же високим, як сестра?» Я знаходив капці на підлозі, а вовняний халат у ногах ліжка. Вискакував на сходи, трусячись від холоду.— А ось і принц! — вигукувала Мейв, і я бачив у ранішньому світлі її зведене догори обличчя. — Ходімо, у нас сьогодні млинці. Не змушуй мене чекати. будинок, зрозуміло, у цій книжці далеко не на останньому місці — тонко допасовує героям і їхнім життєвим обставинам особливих рис і настроїв.класна книжка для клубних обговорень і тихих особистих роздумів.

Не існує дорослості. Існують вік, обовʼязки, бажання та мрії, необхідність заробляти гроші, щоб платити за воду й купувати їсти. Але чогось хтось вирішив, якщо людина має метр шістдесят сім зросту й аж вісімнадцять років досвіду за плечима, то їй можна більше не класти руку на голову. Дуся мала не дуже щасливе дитинство. а в найважчі й найнезахищеніші миті ховалася поглядом в уявне море під столом своєї оселі. Дуся не знала любові, якої природно по-дитячому прагнула. Дуся хотіла, аби на неї звертали увагу, зливали їй теплу водичку під час купання і турботливо клали руку на голову, коли їй страшно. натомість Дуся стала дорослою, фактично не маючи можливостей бути дитиною. від Дусі йшли рідні. один за одним. згодом у Дусі лишився лише дім, дід і слива. а далі згоріли слива, дід і дім. і Дуся втратила себе, забувши те, ким вона є, хто її рідні, звідки вона і куди їй.це надзвичайно щемка і відверта історія про біль дорослішання, біль не набутого і втраченого дитинства, біль відсутності опори, біль самотності, біль втрат і переживання травм, біль пошуку себе і своєї ідентичності.здавалося б, книжка на 250 сторінок — і як в ній могло поміститись так багато всього, про що людям 30+ так гостро і часто йдеться? а можливо, я занадто узагальнюю, і йдеться мені, бо такий пласт відчуттів і досвіду мені знайомий.на щастя, людина приречена виживати, тобто продовжувати йти свій шлях. тож і наша Дуся, за законами цієї людської приреченості, намагається ним іти попри тотальну відсутність орієнтирів, навпомацки. здається, єдиний її компас у цьому незрозумілому світі — інтуїтивне відчуття присутності любові. або ж її відсутності. таким чином Дуся знаходить собі корову — велике, тепле створіння, безумовне і абсолютно щире за своєю суттю; Дуся нарікає першого зустрічного зі сливою у дворі своїм татом; Дуся відчайдушно шукає і навіть знаходить партнера для побудови «міцної сімʼї», бо то якесь обовʼязкове для всіх правило, згідно якого людина нібито має стати щасливою… словом, Дуся шукає тих, хто прийме її до себе і не вижене, не обернеться спиною і не покине. Дуся дуже хоче щось сказати. і хоче, щоб сказане нею почули. натомість довкола так багато сумних дорослих, які вдають себе веселими і говорять про неважливе.попри певну плутаність реального і магічного на початку тексту (сни, шматки спогадів, химерні думки і спостереження героїні), певна психологічна розбитість Дусі одразу зчитується. не виникало у мене як у читачки питання «що тут взагалі відбувається?!». майже миттєво схоплюєш, що йдеться про травму, яка зносить землю з-під ніг і певну психологічну форму втечі від неї. а зрозумівши це, даєш тексту просто бути і нести тебе химерними сюжетними стежками.а ще це також світла книжка. бо в кінці-кінців наша Дуся логічно повертається до свого справжнього згорілого дому, аби згадати, осмислити і прийняти минуле таким, яким воно було. а разом із тим, зрозуміти і окреслити себе зараз, знайти внутрішню опору і побачити, куди і як рухатися далі.це надзвичайно зріла книга. або ж книга людини, яка пройшла певний шлях одужання і зцілення. тут купа прекрасних цитат, які хочеться довго смакувати, а ще краще — з кимось обговорювати.щиро раджу — дозвольте «Дусі» вкрасти і ваше серденько 💔Нормальної людини не існує. Хто сказав, що дівчина з репʼяхами у волоссі не може бути нормальною? Нормальна людина з репʼяхами у волоссі.

обережно — дуже нудна книжка 🫣сюжет виплетений із двох історій і закручується передовсім довкола вирви-мені-серце випадку. водночас оповідь подій і знайомство з персонажами тягнеться як гума, задовго і занудно.одного різдвяного пообіддя в одному австралійському містечку (що важливо, тут Різдво — це спека і засуха) знаходять мертвими пʼятьох членів сімʼї — чотирьох дітей і їхню матір — які, вочевидь, перед тим, як відійти в засвіти, пікнікували. знайшли їхні тіла в абсолютному спокої і вмиротворенні, що виглядає моторошно.але, на жаль, це єдиний інтригуючий момент, і більше книзі не вдається зачепити жодної моєї емоції. принаймні перші 300 сторінок. всього їх удвічі більше.читачеві пропонують дізнатися подробиці цієї жаскої і дивної історії крізь книжку чи-то журналіста, а чи письменника, який, власне, ту історію виписав на сторінках. по факту він переказує розслідування справи, в ході якого ми і знайомимся з тими, хто в тому містечку жив і з ким дружив. ну і читаємо ми цю книжку-справу очима персонажки з другого сюжетного пласту — того, що в теперішньому часі.коротше, книжка насправді має свій цікавий задум, але те, як вона написана, не викликає ентузіазму. от якось дуже паралельно йде. той момент, коли і кинути шкода — вже ж половину цеглини прочитала, і читати далі — часу шкода.

«Мої батьки цілуються на дивані. Якось вони вже таке робили, і в результаті на світ зʼявилася я». Та «цілувалися» — то мʼяко сказано. Поцілунками це складно було назвати. Цього вона вже набачилася: мати пристрасно присмоктувалася до батька, коли той повертався з роботи; батько нахилявся і легенько цілував її у щоку, чекаючи на світлофорі; Мерилін скручувалася біля Девіда на задньому подвірʼї, театрально закидала голову й так палко цілувала чоловіка, що аж диванчик скрипів. Батьки цілувалися під час бейсбольних матчів та в крамниці; цілували одне одному лікті, шиї й волосся; цілувалися, засунувши руки в кишені одне одному, обіймаючись за талію; цілувалися вранці, перед сном, прощаючись і вітаючись. Вони цілувалися просто тому, що цілувалися. — «Так весело нам ще ніколи не було» Клер Лобмабрдодітей-підлітків це, певно, може дратувати. та це найкраща модель поведінки, яку транслюють батьки своїм дітям — щира любов, пристрасть і захват одне одним, вірність і втішна близькість. незалежно від віку, кількості народжених дітей і спільно прожитих років ❤️

пустота і амбіції. певно, це те, з чим асоціюватиметься в мене образ Степана Радченка, який приїздить із села до Києва на навчання.25-річний парубок, сповнений фізичних сил і енергії, стелепний і навіть працьовитий. але виявляється достоту егоїстичним! якимось самоцентричним до глупості і до моєї читацької оскоми.—увесь роман Підмогильного — про глибоке внутрішнє нашого головного героя і певну долю зовнішнього, відтвореного в дусі й ритмі великого міста.текст дуже класний: щільний, хльосткий і, певно, буде ок сказати — динамічний. оскільки я з фанатів психологічної прози, де читачеві дозволено під мікроскопом спостерігати за внутрішніми суперечностями, конфліктами й переживаннями героїв, «Місто» мені дуже сподобалось. а ще більше тим, що персонаж, за яким дозволено підглядати, — якийсь ніби нетиповий для більшості художніх книжок, які я читала.довгий час не могла збагнути, яким він мені видається:— цікавим? чи нудним?— знайомим? чи все ж чужим? — зрозумілим? чи недосяжним?— чому попри його неприємні риси я відчуваю до нього певне співрозуміння?— як багато степанів радченків я знаю?— а в мені є степан радченко? якою мірою чи в яких проявах?це, власне, найцінніше в книжках — наявність імпульсу для питань і пошуку відповідей в собі. тож із цього боку роман крутий!з іншого, мене часом спантеличувала пишність описів міських пейзажів. якимись недоречними вони мені здавались. аж надто модерне змалювання людських пристрастей не клеїлося у мене в гармонійну картинку разом із суперпоетичними зображеннями зовнішнього світу.але зараз, після прочитання, думаю, це і є той самий вдалий спосіб передати дисгармонію, в якій наш Степан перебуває у глобальній перспективі свого руху. саме так — на контрасті з містом — і підкреслюється розхитаність натури героя, чи то втрата, чи то його не спроможність набути цілісності характеру і світогляду.місто тут, до речі, теж повноцінний персонаж роману. зі своїм норовом, правилами, закономірностями. і можливо, дещо дивним буде сказати, але місто має свій голос і право підважувати, чи годен Степан Радченко, або хто інший, пристати тут берега.ось так виходить, і з цього ракурсу роман мені здався теж топ.певна, книжкові клуби за цією книжкою можуть бути запеклими!читали «Місто» Підмогильного?

будь-яка бесіда (особиста, робоча, побутова, ще якась) — це по суті перемовини.✏️раніше (на жаль, і досі для багатьох людей) перемовини — це щось на зразок «якщо я зараз визнаю, що ти правий, я програю». або «якщо я визнаю зараз, що ти маєш рацію, я викажу свою слабкість / неосвіченість / підставте своє».насправді ж сучасні дослідження спілкування показують, а всілякі дипломати вищих рівнів підтверджують, що перемовини — це готовність шукати спільні взаємовигідні точки, попри розбіжності і навіть попри те, що ці точки не на 100% влаштовують сторони — «концепція виграшу обох сторін».✏️у будь-якій розмові є ще й тихі перемовини. тобто неословлений процес пошуку консенсусів у правилах спілкування між конкретними людьми в цей момент. умовно, не перебивати співрозмовника не є універсальним правилом спілкування завжди і для всіх. і часто про це в комунікації не проговорюється. це тестується. в прямому сенсі хтось зі співрозмовників просто має перебити іншого, аби таким чином перевірити, чи конкретно в цій розмові, у цих перемовинах — це ок. або заперечення думки іншого — так само, це не є правило комунікації за замовчуванням. it depends, кажуть англійці.✏️ми маємо 2 логіки (способи) спілкування, які маємо обрати (знову ж таки, обрати означає зрозуміти практично без зайвих пояснень) на початку перемовин, аби вони вдались:1) логіка втрат і зисків.2) логіка подібності.простими словами,1) коли говоримо одне з одним мовою чітких аргументів, фактів, аналізу, статистики, тощо.2) коли обираємо спілкування історіями, цінностями, емпатією і тд.такі вони, «Суперкомунікатори» Чарльза Дюгіґґа до 80 сторінки. загалом речі базові. але структуровано й послідовно викладені. подобається.дуже цікаво пізнати усю теорію і спробувати побачити, наскільки вона на практиці юзабельна.

50 прочитаних цьогоріч супроти 43 у минулому році — поняття не маю, коли це все встиглось, але результат мені подобається!з цінного:цьогоріч познайомилась із прозою Олександра Фоззі Сидоренка, Анатолія Дністрового, поезією Дмитра Лазуткіна, звісно, текстами Артура Дроня. незабутніми відкриттями також стали книжки Тетяни Пʼянкової, Юлії Лаби, Ані Грувер, Юрія Самусенка.з-поміж улюблених читала нове від Артемів: Чеха і Чапая.з перекладного так само є що згадати — чого лише вартують 2 цеглини, світові бестселери «Мідноголовий демон» Барбари Кінгсолвер і «Маленьке життя» Ганьї Янаґігари. останній, певно, ввійде в особистий топ навіки вічні.з прикростей:— не прочитала жодної книжки англійською, хоча після подорожі закордон починала впевнено за це братись із романом Елени Ферранте The Lying Life of Adults. вочевидь, задача виявилась таки не на часі, інакше б від неї я не відгризлась;— чомусь не дочитала «Палімпсести» Василя Стуса. однак обовʼязково це зроблю;— прочитала мінімальний мінімум із професійного нонфікшну.отож, мій топ 10 у 2025 році🏆📖«Маленьке життя» Ганья Янаґігара📖«Дім для дома» Вікторії Амеліної📖«Гора з плечей» Маша Фабрічева📖«Відкритий перелом голосу» Катерина Калитко📖«Ненароджені для війни» Артем Чапай 📖«Гемінґвей нічого не знає» Артур Дронь 📖«Як це дивитися: українське кіно незалежності» Юрій Самусенко 📖«Вибір» Едіт Еґер📖«Дім на краю світу» Майкл Каннінгем📖«Суперсила Різдва», упорядниця Богдана Неборк і з-поміж 50 книг 32 — сучасна українська література❤️а на першому фото не дарма друкований журнал художнього репортажу Reporters від theukrainians — був зі мною цьогоріч незмінно.попереду безліч читацьких відкриттів — приймаю коментарі най-най книжок, які б порадили прочитати наступного року.

ця трішки втомлена пані хоче спокійно дожити до кінця цього року, аби гарненько побайдикувати (наскільки це можливо з трьома дітьми) перші 5 днів наступного. і встигнути дочитати пʼятдесяту книжку свого річного читацького челенджу, звісно.коли починаю формувати підсумки особистого року в слова і речення в нотатках — одразу тим і закінчую. бо стільки всього неслося цьогоріч і стільки всього зроблено-підкорено-пережито-досягнено-набуто-реалізовано-обдумано-відрефлексовано, що не вкластися у лаконічний допис. а ще ж зараз модно йти протилежним шляхом, пишучи про те, що не вдалося за рік. а мені, чесно сказати, вдалося все і навіть трішки більше. трушний успішний успіх на особистому рівні, що тут скажеш.тож певно, підсумки підібʼю найліпшим чином — в інтимній розмові з найкоханішим серцем, трішки пізніше за опівніч новорічної ночі. обожнюю ці наші тихі довгі розмови про все, що сталося: про смішне й не дуже; про спільне й пережите кожним особисто; про досягнення наших пупсів; про мрії, яких хотілося б торкнутися у ще одному році життя.останнім часом так рідко щось публікую в особистих мережах, що цей пост претендує бути останнім в році 2025. і буде чудово — ще й супроводі чарівних фото від Абук і Насті Телікової. чому б і ні?обіймаю❤️

останні кілька днів здаються по-особливому сюрними. схоже, мій мозок починає не вивозити чи не довивозити усю цю кислотно-бридотну мішанину всього, що відбувається довкола у моєму інфопросторі:прильоти в місті; шалені рекламні кампанії зі знижками на все на світі, чим я коли-небудь могла хоч раз поцікавитися в інтернеті; сімʼї, що вистрибують з третього поверху, аби врятуватись під час рашистського обстрілу, ламаючи ноги, хребти і, на жаль, втрачаючи життя; водночас кожен другий допис в інсті реве вояж-вояж із космічно популярного фільму; робочий запуск одразу кількох святкових проектів і анлім комунікацій по ним; блекаути і це безкінечне ревіння генераторів на вулиці… а ще страшенна сірість і темні-темні ранки.сьогодні о 8 годині відвезла дітей в садок, захопила в улюбленому кафе капуч, йшла додому починати робочий день і ледь стримала сльози — на рівному місці просто захотілося розревітись!і не те щоб у мене були якісь проблеми — в тому й справа, що у мене на особистому рівні все окей, настрій продовжувати впахувати з допустимою похибкою на вихідні. але отак щьолк — і ти відчуваєш, що ще трішки цієї каруселі, і щось із твоєю кукухою може піти не так.народ, ви як взагалі?