Про чарівні кнопочки і чудодійні схеми, або: Чому я роблю все, як пише в книжці, а воно НЕ ПРАЦЮЄ!?
Поспішаю всіх запевнити: у мене теж ніхоооолєєєри не працює:)
Мабуть я не збрешу, якщо скажу, що понад 90 % питань про дітей та їхню поведінку (а часто і про дорослих) мають під собою мету: дізнатись як вчиняти, щоб було “правильно”, та як діяти, щоб було “результативно”. З поняттям “правильно” ще пів біди, є якісь дослідження в нейробіології, психології, епігенетичці, тощо. Але оце “результативно”… Ненавиджу! Ти вкладаєш стільки ресурсу, часу та знань аби отримати якісь результати. Ти стараєшся бути “хорошою” мамою, вчиняти правильно:), не сварити, не бити, не верещати, не волочити, не погрожувати, прислухатись, бути емпатійною, чуйною і оце все… А дворічка і далі катуляється по підлозі в істериці, однорічка хлебче з унітазу, трирічка запускає кулаком комусь в око…
Мені це все дуже знайомо, знайоме
Розчарування з яким зустрічаєшся: ну зновууууу, ну скільки можна...
Відчуття заручника: що не зробиш а розгрібати тобі;
Несправедливість: ну чооооому я маю це все робити?
Безнадійність: ну знову ці танці з бубнами
Злість: курва! Я мама! Вона повинна мене ПРОСТО слухатись!;
Сором: зі мною і моєю дитиною щось не так, у всіх діти як діти і тільки моє отаке..
Я можу продовжувати довго, бо я мастак назбирати і відчути весь спектр можливих емоцій:) Та зараз хочу про інше. Про очікування.
То ж що я очікую, коли говорю про “результативно”?
Коли я питаюсь: моя дитина агресує, що робити? Я очікую, що хтось розповість, як зупинити таку поведінку, або хоча б зробити так, щоб дитина агресувала так, як мені “зручно” - не кричала і не кидалась і не билась і любе голубе лиш би мені не соромно.
Коли я кажу: моя дитина мені суперечить і не слухається я потребую поради як діяти. Я очікую, що хтось порадить мені набір кроків, як зробити так щоб дитина послухала мене. Бажано з першого разу і довічно:)
Коли я запитую: як зробити аби дитина дотримувалась обіцянок і не порушувала правила? Я очікую, що отримаю схему як зробити дитину слухняною, уважною і з хорошою памяттю.
Якщо я запитую: як діяти в істериках? Я очікую що мене навчать діяти так щоб істерика зупинялась. Бажано миттєво і помахом руки, натисканням кнопки, чи чарівним словом.
Та всі ці результати - не існують на практиці. Тадамс! Не існує жодної поради, схеми, кнопки, таблетки - які б задовільнили ці очікування. Тобто ці всі поради, що ви читаєте або отримуєте НЕ працюють не тому, що ви погано стараєтесь, чи поради погані, чи запит незрозумілий, а тому що ці очікування нереальні. В момент, коли я це збагнула - було дуууууже фруструюче, тобто багато матів:) А також відчуття надії: вони всі просто погано стараються… Егеж, я ще одну книжку прочитаю, і в мене виде! Але ж ні.
Якщо не існує жоднї поради чи схеми, яка зробила б з нашою дитиню щось таке едаке і наші очікування справдились, то нахолєри ці всі книги, вебінари, лекції, поради? Спитаєте ви. Правдиве обурення. Після кожного новго вебінару чи прочитаної книги, яка знову зароджує в мені ось ці завищені очікування “результативності”, я теж це питаю. Правда у тому, що вся ця інформація і поради - існують для того аби ми, як батьки, змогли побути милицями для наших дітей, допоки вони не зрілі. Префронтальна кора інтегрується приблизно у 5-7(7-9 у високочутливих)років, до того у наших дітей наче немає шматка мозку. Вони наче емоційно неповносправні. Якщо префронтальна кора не інтегрована то і користуватись нею вони не в змозі. А всі ці чарівні результати до яких ми прагнемо, може дати тільки префронтална кора. І навіть коли вона інтегрується, вона ще не розвинута і продовжує розвиватись до 25 років! Ну і зрештою, поглянути на дорослих: справді зрілих, відповідальних, не імпульсивних, самодостатніх і саморефлексивних людей - один, два, три і ті всі в соц мережі, а не твої знайомі:)