Досі пам'ятаю, як у останній день розстрілів на Майдані ми разом з батьком поїхали в гараж за кустарними засобами самозахисту. В місті панувала зловіща тиша. Вже місяць як по Києву працювали "ескадрони смерті"— групи силовиків, що викрадали активістів на вулицях та в лікарнях, тому зустріти поодиноких перехожих було великою удачею. У вагоні метро, яке 18 лютого 2014 вперше в історії повністю зупиниться, ми додому поверталися одні. Батько дав мені настанови як діяти у разі, якщо з ним щось станеться. Я відчував, мене готують до найгіршого сценарію, але навіть у той напружений момент неможливо було передбачити що відбудеться протягом наступних тижнів. Виявилося, це була війна. Десятки беззбройних відчайдухів йшли на смерть, своєю жертвою виборюючи час на усвідомлення історичної ролі протистояння, що тоді тільки розпочиналося і досі триває. 12 років тому найсміливіші українці зробили перший вольовий крок до нової справжньої незалежності, демонструючи світу і насамперед ворогу, що жодні кулі не здатні знищити гідність та змусити мовчати. Небесна Сотня стала символом непокори, у якій кожне ім'я після гибелі залунало ще гучніше, пробуджуючи сотні тисяч громадян від летаргічного сну безпам'ятства.