4 роки. Всі щось пишуть, згадують, діляться першими фото. Я нічого не напишу. Крім одного. Як і чотири роки тому ні на секунду не сумніваюсь що ми переможемо. Жодного разу в мене опускались руки(схуя б це?). Жодного разу в мене не було ніякої блять зневіри чи якоїсь фрустрації. Працюю, доначу, помагаю кому можу чим можу. Я не трачу час на сумніви і читання хуйні про чергові "мирні перемовини". Бо ця війна навічно в тій чи іншій формі. Як вітер чи погана погода. З цим просто треба змиритись і навчитись жити. Я не чекаю дня коли закінчиться війна. Бо знаю, що на наступний почнеться нова, можливо не менш важка і небезпечна для нашої нації і Держави. І не тільки з росією. За свою ідентичність, за своє місце серед рівних, за майбутнє наших дітей яке буде визначатись не тільки вже на полі бою, але і на полях пшениці, в цехах військових заводів, в офісах енергетичних компаній і в компʼютерах іт-шників. Крім того, що першочергово треба могти дати пизди, не менш важливо вміти заробляти гроші на своє існування, а не їздити знову на заробітки в Польщу чи клянчити кредити і міняти потім % на суверенітет за який ми зараз ригаємо кровʼю.І ще важливе. Ця війна остаточно створює нашу націю. А хто досі хоче залишатись народом той.... ідіть нахуй одним словом. Просто ідіть на=>хуй. Дякую кожному нашому воїну за нашу Україну. Дякую.