​​Не знаю, як сказати, але я закохався… Сильно… Цей канал ніколи не був про особисте. Й, скоріш за все, це єдиний подібний допис. Тут не буде довгих речень й багатоскладних слів — лиш кілька простих, наївних, особистих, не дуже переконливих думок. Я люблю кіно. Якось так склалось, що воно обʼєднує майже всі сфери мого життя. Сьоме, унікальне, синтетичне мистецтво. Не просто відпочинок. Не просто хобі. Не просто бажана мрія. Фільми, мультфільми, довгі, короткі, кольорові, чорно-білі, прості й складні. Обожнюю. Часто це зауважую, але для мене магія кіно полягає у двох основних аспектах — субʼєктивність сприйняття та унікальність перегляду. Субʼєктивність. Абсолютно начхати, що хотів сказати сценарист або режисер. Про що цей фільм для тебе, що він хотів сказати безпосередньо тобі? Ось це ключове питання. Те, що народжується всередині після титрів: думка, рішення, дія, задоволення. Кіно створене заради емоції. Щоб сміятися, щоб плакати, щоб бути собою. Про що була ця історія, які дидактичні мотиви вона намагалась донести та чи намагалась — вирішувати тобі. Тому я люблю оцінки. Як ставити їх, так й питати людей про них. Це пік субʼєктивної неупередженості. Коли «хорошому» фільму ти ставиш погану оцінку, а «поганому» хорошу. І тут немає логічного обґрунтування. Унікальність. Один єдиний перегляд неможливо повторити. День, місце, ситуація, атмосфера, люди, вік, «статус», настрій — кожен раз буде неповторний. Знову й знову. Смаки змінюються. Наша дотичність до суспільства змінюється. Сімʼя, діти, страхи, невдачі, успіхи, втрати, біль, життєві етапи, спогади. Це формує ставлення в кожен окремий момент часу. Зміст та форма ті самі — це ми модифікуємо наше субʼєктивне сприйняття, залежно від кожної окремої ситуації. Вау. Люблю кінотеатри. Це найкращий кінодосвід. Великий екран, скрипучі сидіння, повна темрява. Зупиняється час, зникає реальність. Іноді, після сеансу я люблю спуститися до самого екрану й доторкнутися до полотна. Ніби торкаєшся до улюбленого мистецтва. Лишень не так давно почав усвідомлювати, значення людей поруч зі мною в контексті перегляду фільмів. Наскільки сильно любов до людей переважає та доповнює любов до кіно.«Бо, часом, сенс не в шоколаді, — а в людях з якими ти його розділиш». В друзях, з якими кожне Guilty pleasure ризикує стати Absolute Cinema. В родині, з якою десятки разів передивляєтесь улюблені мультики дитинства. В тій, одній єдиній, без якої вже й кіно втрачає свій сенс. Кіно — це закоханість, яка з часом все більше прогресує у свідому, довготривалу любов. Коли я чую саундтрек «Місії Нездійсненної», коли на екрані проїжджає машина з «Шаленого Макса», коли Марті МакФлай потрапляє в минуле, коли Фінчер випускає новий фільм, коли в кадрі зʼявляється Майкл Шеннон, коли дивишся кіно про громадянську революцію, коли хтось тікає з Шоушенка, вибачте, але, коли я бачу на екрані Динозавра — це радість. Проста, наївна, особиста й не дуже переконлива. І, можливо, я просто хотів сказати: «Дякую».