Оцей страх життя починається ще зі школи, коли тобі (собі?) розповідають, що далі складніше й сумуватимеш за безтурботністю. Ой, ну не знаю, друзі. Я в школі потів над навчанням, а після уроків намотував кілометри в басейні. Зараз пишу цей допис, доїдаючи галицький круасан (на майонезі) у львівських круасанах. Ще багато розповідей чув про те, що з віком зʼявиться живіт і боки, що нічого тут не вдієш. Востаннє таке затирав давній знайомий на пруті, тримаючи в руках пляшку пива. Живота немає. Для цього потрібна хоча б якась фізична активність та бодай мінімально-адекватне харчування (акуратно витираю серветкою майонез з пальців).Далі йдуть розповіді про роботу, яку не треба любити, а могти хоча б терпіти, ну і головний гість програми: «Діти це дуже складно». Виникає враження, що деякі люди не живуть, а повзуть під нескінченним колючим дротом, ніби далі ніякого світла в тунелі немає.– Чому, містере Андерсон, чому? В імʼя чого? Навіщо, навіщо встаєте? Продовжуєте боротьбу..? Гадаю, усі ці розповіді для того, аби ви здивувалися, яка людина молодець, що долає таку нелегку долю(!).Як-то кажуть, слухаємо інших, а висновки робимо самостійні☝️