Початок 2023 року провів у рідненькому Снятині. Тоді відчутно дошкуляли відключення світла, а в батьківському домі, на відміну від Києва, ловив мобільний інтернет. Бонусом до цього, звісно ж, був холодильник, завжди заповнений їжею.Працював у той час з блогерами на останній роботі в наймі, проводив аналітику Ютуб каналів, шукав шляхи збільшення доходу від реклами і всяке таке. Короче кажучи, клацав у компуктері. Мені подобалося працювати вдома. Кімната в якій зростав, не зважаючи на косметичні зміни – заземляла. Там було затишно і спокійно. Мама обставила усі підвіконня (і не тільки) безліччю вазонів з квітами. Снятинське сонце крізь листя алое та колючки кактусів, лягало на мої зосереджені роботою щоки. Січень тоді був теплим – днями температура сягала до десяти градусів вище нуля. Снігу на вулицях зовсім не було, де-не-де підсихали калюжі, які вночі бралися тонкою кіркою льоду.Настільки сприятливі погодні умови спонукали витягнути з гаража велосипед, помити його й підкачати колеса. Вже і не пригадаю чому, але вирішив тоді, що кращого часу для початку моржування не буде (ідеального для цього моменту справді не існує!). Взяв плавки з рушником і поїхав на Прут. Здивовані погляди випадкових людей на прогулянці, кам’яний берег річки. Пірнаєш у воду і голову ніби стискає сталевими лещатами. Удар холоду вибиває з голови усі проблеми. Робочі зустрічі, непорозуміння, політична ситуація – усе втрачає свою вагу. Вибігаєш назад на берег, чи радше вистрибуєш, наче собака, обтряхуєш з себе воду, але витиратися не поспішаєш. Десятиградусне повітря, після занурення в крижану воду, здається теплим. По м’язам пробігають розряди. Тіло потихеньку нагрівається, у голову повертаються думки. Тепер вони повільніші, більш структуровані, розмірені. Дякуєш сонечку. Потихеньку одягаєшся.Окремий вид задоволення - дорога з річки додому. Крутиш собі педалі, їдеш накатаом, роздивляєшся снятинські паркани. Так – робочий день, так – в слак вже хтось пише, але, дорогі колеги, я тут дзен взагалі-то впіймав, розраховую на ваше розуміння.Апетит нагадує, що саме час обідати. Наче монах, що медитує перед кожним прийомом їжі, спершу йду давати їсти курам. Теж свого роду ритуал, жест смирення. Обідаю жирною домашньою їжею: смажена картопля, котлети, кетчуп. Звісно ж, до всього квашена капуста з цибулею і журавлиною, мариновані огірочки. Після трапези – кава. Я вже випив одну зранку і маю стійке правило не пити більше горнятка кави на день, але у Снятині діють інші закони. Я проти них безсилий. Поки готується кава, відкриваю ящик кухонної шафи, де у батьків солодощі. Це треба бачити: вафлі, цукерки, трубочки, пряники, шоколадки, печиво. Я реально не розумію, як вони з цим пораються і чи вивозять все самотужки. Допомагаю їм, хоч і не великий любитель солодощів, але, як зазначено вище – у Снятині все інакше.Беру маленьке горнятко кави, до нього дві цукерки і вафельку з кокосовим смаком. Повертаюся до себе в кімнату й сідаю на підлогу. Перший ковток. Заплющую очі. Гірка кава розбавляється солодкою цукеркою з горіхом усередині. Другий ковток.Солодке розкривається завдяки гіркоті.Жити добре. 10.01.23