Telegram statistics channel - @savatiy_sobko

Євангельське читання цієї Неділі розповідає нам про трагічну подію, що сталася в Гергесинській країні. Страшна трагедія… Великий збиток… і все це через Христа!Спаситель дозволяє нечистим духам вийти з одержимого і увійти у стадо свиней. Вони, зірвавшись із кручі, кидаються в море і тонуть. Мальовничий, але страшний образ: ціле стадо, на дні морському! Скільки м’яса, скільки їжі, скільки грошей… усе зникло за мить.Зцілення людини стало причиною економічної катастрофи. І саме тому мешканці просили Ісуса піти геть, поки Він не зробив ще більшої “біди”. Ніхто не звернув уваги на те, що людина була звільнена від демонів. Бо що мені до чужого життя, якщо пропала моя свиня?І тут головна драма: людське життя виявилося менш цінним за матеріальне. Диво втратило свій сенс, бо стало незручним і невигідним.Це Євангеліє глибоко трагічне. Воно викриває справжню хворобу людства: жадоба до грошей, влади, нафти, золота, вигоди. Заради цього світ легко виправдовує страждання і смерті тисяч.Це Євангеліє, про нашу дволикість. Ми всі, великі правдолюбці, допоки правда не торкається нашої власної шкури. Але як тільки потрібно жертвувати чимось своїм, зникає героїзм, і виявляється, що ми слабкі, налякані, готові на компроміси і втечу.Не будьмо схожими на цих людей, які вигнали Христа. Не виганяймо Його з душі гріхами, страхами та пристрастями. Навчімось радіти з радості ближнього. Навчімось жертвувати.Бо лише тоді Господь віддасть сторицею, і в цьому житті, і, що набагато важливіше, у вічності.

10 липня — Ісус і Його рідніКоли Ісус ще говорив до народу, Мати Його і брати Його стояли надворі, бажаючи поговорити з Ним. Хтось підійшов і сказав: «Ось Мати Твоя і брати Твої стоять зовні та хочуть Тебе бачити».Та Ісус відповів тому, хто говорив: «Хто Моя Мати і хто Мої брати?» І, простягнувши руку до Своїх учнів, сказав: «Ось Моя Мати і Мої брати! Бо кожен, хто чинить волю Отця Мого Небесного, той Мені брат, і сестра, і мати».Того ж дня Ісус вийшов з дому, сів біля моря. Зібралося навколо Нього велике число народу, тому Він увійшов у човен і сів, а весь натовп стояв на березі. І багато говорив їм притчами, кажучи: «Ось вийшов сіяч сіяти…»(Євангеліє від Матфея 12:46–13:3)⸻Євангельська сцена, яка розгортається на очах численних слухачів, відкриває непросту і глибоку тему: зв’язок кровний — не є головним у Божому Царстві. Ісус, здається, відсторонюється від Своєї земної родини. Але насправді Він не знецінює її, а лише піднімає інше — вищий зв’язок, духовну спорідненість, яка формується через слухання і виконання волі Божої.Цей момент був непростим і для рідних Ісуса. У кількох місцях Євангелія ми бачимо: після початку Його публічного служіння між Ним і Його родиною з’являється певна напруга. Вони не завжди розуміють Його, можливо — навіть не приймають. Саме тому Ісус починає створювати нову спільноту — не за кров’ю, а за духом. Його нова сім’я — це учні, які слухають, вірять, ідуть за Ним.Ісус цим вчинком відкриває нову перспективу: справжня близькість до Нього — не в родинних зв’язках, а у вірності Богу. Його брат, сестра і мати — це ті, хто не тільки слухає Його, але й живе Його словом.Церкві знадобилося кілька століть глибоких роздумів і молитви, щоб усвідомити велич Пресвятої Діви Марії — не тільки як Матері за плоттю, але як тієї, яка перша прийняла волю Божу в повноті й стала Матір’ю Ісуса також за духом. Саме тому вона була названа Богородицею — не лише як Та, що народила, а як Та, що в усьому послужила справі спасіння.Цей уривок — про вибір. Про те, що не належність за народженням, а внутрішня вірність визначає, хто справді є близьким Христу. І кожному з нас відкрита ця близькість — якщо ми щиро шукаємо волю Отця і живемо нею.

9 липня — Фарисеї просять знамення з небаТоді деякі з книжників і фарисеїв звернулись до Ісуса: «Учителю, хочемо побачити від Тебе знамення». Але Він у відповідь сказав: «Рід лукавий і перелюбний шукає знамення, та не буде дано йому знамення, окрім знамення пророка Йони. Бо як Йона був у череві великої риби три дні і три ночі, так і Син Людський буде в лоні землі три дні і три ночі. Ніневітяни повстануть на суд із цим родом і осудять його, бо вони покаялись від проповіді Йони; а ось тут — Той, Хто більше за Йону. Цариця Півдня повстане на суд із цим родом і осудить його, бо вона прийшла з кінців землі, щоб почути мудрість Соломона; а ось тут — Той, Хто більше за Соломона.Коли нечистий дух виходить із людини, він блукає пустинями, шукаючи спокою, і не знаходить. Тоді каже: повернуся до свого дому, звідки вийшов. І, прийшовши, знаходить його вільним, чисто виметеним і прибраним. Тоді йде, бере з собою сім інших духів, зліших від себе, і, ввійшовши, оселяються там. І стає для тієї людини останній стан гірший від першого. Так буде й із цим лукавим родом».(Мт. 12:38–45)⸻Євангелія не містять жодного випадку, коли Ісус відмовив би людині в зціленні. Але коли в Нього вимагали знамення як доказ Його месіанської гідності — Він відмовляв. Саме така ситуація описується в сьогоднішньому євангельському уривку.Фарисеї, прикриваючись благочестям, вимагали чуда, начебто для того, щоб увірувати. Але віра ніколи не ґрунтується на вимогах — вона народжується у відкритому серці. У Божому Царстві чудо є наслідком віри, а не її причиною. Ісус творив чуда не для ефекту чи враження, а з глибокого співчуття до людського болю й немочі.Господь, звертаючись до образу пророка Йони, показує глибоку символіку власної майбутньої смерті й воскресіння. Як Йона перебував три дні в нутрі морського чудовиська, так Христос — три дні у гробі. Але Його воскресіння стане великим і незаперечним знаменням для всього людства — знаменням любові, перемоги над смертю та остаточного утвердження істини.У другій частині уривка Ісус попереджає про духовну недбалість. Якщо людина очистила свою душу, але не наповнила її Божою присутністю — то вона стає ще більш уразливою. Злий дух, що вийшов, може повернутися з іншими, ще гіршими, і стан людини стане гіршим за попередній. Це духовний закон: не можна просто звільнитися від зла — треба наповнити себе добром, інакше порожнеча буде заповнена тим самим злом, але в гіршій формі.Християнське вчення наголошує: біс не може увійти в людину без її участі. Він не має влади над нами, якщо ми самі не відкриваємо йому двері. Найпоширеніший спосіб, яким зло проникає в людську душу — це свідомо й постійно чинений гріх. А особливо небезпечними є окультні практики: ворожіння, магія, чаклунство, спіритизм — через них людина входить у прямий контакт із демонічним світом.Якщо людина щиро навертається, наповнює душу молитвою, Таїнствами і благодаттю — тоді в ній оселяється Сам Христос. І вже тоді жодна темрява не має сили над нею.

7 липня — Зцілення сухорукогоВийшовши звідти, Ісус увійшов до синагоги. І ось — чоловік із сухою, паралізованою рукою. І запитали Його, щоби мати підставу звинуватити: «Чи дозволено зцілювати в суботу?» А Він відповів їм: «Хто з вас, маючи одну вівцю, коли вона впаде в яму в суботній день, не витягне її? То наскільки ж людина важливіша за вівцю! Отже, чинити добро в суботу — дозволено». І тоді Він сказав тому чоловікові: «Простягни свою руку». І той простягнув — і вона стала здорова, як інша.(Євангеліє від Матфея 12:9–13)Сьогодні ми чуємо розповідь про одне з тих див, які Ісус творив не лише зцілюючи тіло, а насамперед — руйнуючи ланцюги формалізму й мертвого буквалізму. Чоловік із висохлою рукою, паралізований і безпомічний, став у центрі уваги синагоги, де були не лише ті, хто шукав Бога, а й ті, хто чатував на Христа, щоб звинуватити Його.Запитання фарисеїв — «Чи можна зцілювати в суботу?» — не мало нічого спільного з турботою про Закон чи людину. Їх цікавила форма, а не суть. Вони шукали пастку, не істину. Але Ісус дає відповідь, яка перевертає уявлення: якщо ми рятуємо навіть тварину в день спокою, то хіба не більше вартує людина, створена на образ Божий?Чому ж Христос так часто зцілює саме в суботу? Не через бажання порушити правила, а тому що саме в ці дні народ збирався в синагогах, і серед людей завжди були стражденні. Ісус не чекав зручного моменту — Він діяв тоді, коли була потреба. Бо Любов не має графіка. Милосердя не знає відкладення. Там, де біль — там і дія Божа. Там, де людина тягне до неба руку надії — Христос її піднімає.Справжня віра — це не дотримання зовнішніх норм, а живий зв’язок із Богом. Не обряд важливіший за людину, не правило — за милосердя. Христос прийшов не скасувати Закон, а наповнити його духом. І цей дух — любов. Для Нього немає «непідходящих» днів, якщо хтось потребує зцілення.Фарисеї не зрозуміли головного: Бог не чекає кращого моменту, аби врятувати людину. Він діє «тут і тепер». Бо в центрі Божої уваги завжди конкретна людина — з її болем, її стражданням, її вірою. І якщо ти просиш — Христос відповідає. Якщо простягаєш руку — Він повертає їй силу. Якщо ти ослаб — Він укріплює. Навіть у день суботній.

Історія цього свята є давньою, цікавою і стосується навіть історії нашої Помісної Церкви. Подія, яку ми згадуємо сьогодні, сталася у V столітті, понад півтори тисячі років тому. Тоді, в часи правління імператора Лева Великого, двоє братів-аристократів, наближених до царя, вирушили з Константинополя до Палестини на поклоніння святим місцям. Там, у невеликому селищі поблизу Назарета, вони зупинилися на ночівлю в однієї старої юдейки й зауважили, що в її будинку завжди були запалені свічки та пахучий фіміам. Вони запитали, що за святиню шанує господиня дому, і та зізналася, що зберігає унікальну ризу Пресвятої Богородиці, яка у спадок переходить в їхній родині вже кілька поколінь. За Переданням, Діва Марія перед Своїм Успінням подарувала одну зі Своїх риз благочестивій діві з цього роду, і так від покоління в покоління риза Богоматері зберігалася в цій родині. Брати-паломники підмінили ковчег зі святинею і привезли її в Царгород. Спочатку вони хотіли її залишити собі, поклавши в потаємному місці в каплиці на честь святих апостолів Петра і Павла. Але приховати святиню вони не змогли – там почали звершуватися великі чудеса і зцілення. Тож невдовзі дізнався про цю святиню й сам імператор. Урочистою процесією була пошанована і перенесена вона в інше місце – у Влахернську церкву Пречистої Богородиці. Влахерни – це місцевість у західній частині Константинополя, яка за часів процвітання Візантійської імперії славилися своїми святинями. Особливо Влахерни були відомі Богородичною церквою, побудованою імператором Левом І Великим, за якого в цю церкву в 474 році були покладені чесні ризи Пресвятої Богородиці, перенесені з Палестини. Там же разом з ризою Богородиці зберігалися в золотокованому ковчезі омофор Її (мафорій, тобто головний покров, покривало, яке Вона носила на Своїй голові) і частина Її поясу. Неодноразово під час ворожих навал Пресвята Богородиця рятувала Константинополь. Так було під час облоги Царгорода аварами в 626-му, персами в 677-му, арабами у 717 роках. А для нас особливо знаменними були події 860 року, які пов’язані з історією нашої Церкви. У червні 860 року численне військо русичів (6000 – 8000 воїнів і 200 кораблів) на чолі з князем Оскольдом з моря та суші оточило столицю Візантійської імперії. Мешканці Константинополя жахнулися від такої кількості непроханих воїнів, які вже стали штурмом брати місто. Патріарх Фотій закликав усіх ревно молитися і стати на захист святого міста. Імператор Михаїл теж долучився до молитви у церкві Святої Богородиці, що у Влахернах, і всю ніч її творив. А тоді, винісши зі співами ризу Пресвятої Богородиці, вмочили у море її полу. Була тиша, і море заспокоїлось, «а тут відразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної Русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх так, що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося», – розповідає літопис. Після цього чуда Богородиці князь Оскольд прийняв рішення хреститися, хрестилися тоді і його побратими, дружина військова. Просив він також у Царгородського патріарха Фотія хрещення для всього народу русичів, племен, що проживали у Київській державі. Святий Фотій та імператор Михаїл ІІІ невдовзі надіслали до Руси місіонерів на чолі з єпископом, які хрестили князя Оскольда, давши йому християнське ім'я Микола. З того часу в Києві постала постійна християнська громада. От таким чином дотичне нинішнє давнє свято Покладення чесної ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні до історії нашої Української Церкви. #Церква_з_тобоюПравославна Церква України

1 липня — Притча про дітей на вулиці«З ким прирівняю рід цей? Він подібний до дітей, що сидять на вулицях і, звертаючись до своїх товаришів, кажуть: ми грали вам на сопілці — а ви не танцювали; ми співали вам жалобних пісень — а ви не ридали. Прийшов Йоан: не їсть, не п’є — і кажуть: “одержимий він”. Прийшов Син Людський: їсть і п’є — і кажуть: “ось ненажера і п’яниця, приятель митарів і грішників”. Та виправдана мудрість ділами своїми».Тоді Він почав докоряти містам, у яких було виявлено найбільше Його чудес, бо не покаялися.(Мт. 11:16-20)Цими словами Ісус завершує Своє повчання про Йоана Хрестителя, вдаючись до короткої, але глибокої притчі, яка звучить і сьогодні надзвичайно актуально.Вислів «цей рід» означає сучасне Йому покоління, яке, як і багато поколінь після нього, не здатне почути істину — хоч би як вона була подана. Це покоління Ісус уподібнює до дітей, які байдужі до того, що їм грають: веселі мелодії — не викликають радості, сумні пісні — не викликають співчуття. Їм байдуже і до танців, і до сліз.Двоїстість музичних образів символізує два різні підходи до проповіді: аскетичний — Йоана Хрестителя, і відкритий, святковий — Ісуса Христа. Обидва закликали до одного й того ж — до покаяння. Але голос кожного звучав по-різному: Йоан — як голос пустелі, суровий і стриманий; Ісус — як добрий Пастир, що приходить на весілля людських душ, приносячи радість і надію.Проте обох не сприйняли. Йоану закидали надмірну строгість і мовчазність: «у ньому біс». Ісусу — надмірну відкритість і близькість до грішників: «ненажера і п’яниця». Це покоління не приймає ні скорботи, ні радості, бо серце його закам’яніле, а розум осліплений власною правотою.Хто ж у цій притчі грає і співає? За думкою більшості тлумачів, це — Йоан і Ісус. А хто ж ті, що не відповідають, не танцюють і не плачуть? Це — люди, які, бачачи діла Божі, не розкаюються, не навертаються, не змінюються. Тому й далі в тексті Христос починає докоряти тим містам, у яких звершено найбільше чудес, бо вони не відповіли на заклик Божої любові.Ця притча — про нас. Чи чуємо ми голос пророка в пустелі? Чи радіємо запрошенню на весілля Агнця? Чи відгукуємося серцем на заклик покаяння і милосердя?Господь говорить до нас у різний спосіб: через суворість пророка і ніжність Спасителя. Він грає нам — то радісно, то сумно — та ми надто часто вдаємо, що не чуємо. Та мудрість Божа — виправдана ділами своїми. І вона знову стукає в наші серця: відкриймо їй.

30 червня — Свідчення Ісуса про Іоана ХрестителяІоан, почувши у в’язниці про діла Христові, послав двох зі своїх учнів, щоб спитати Його:«Ти Той, Хто має прийти, чи чекати нам іншого?»Ісус у відповідь сказав їм:«Ідіть, сповістіть Іоанові те, що ви чуєте й бачите:сліпі прозрівають, кульгаві ходять, прокажені очищаються, глухі чують, мертві воскресають, а вбогим звіщається Євангеліє.І блаженний той, хто не спокуситься через Мене».Коли ж вони відійшли, Ісус почав говорити до народу про Іоана:«На що ви виходили дивитися в пустелю? На очерет, що хитається вітром?То на кого ж ви виходили подивитися? На чоловіка в розкішних шатах?Але ті, хто носить розкішне, перебувають у палатах царських.То кого ж ви шукали? Пророка? Так, кажу вам, навіть більше, ніж пророка.Бо він той, про кого написано:“Ось Я посилаю Ангела Мого перед Тобою, що приготує Тобі дорогу”.Істинно кажу вам: серед народжених від жінок не було більшого за Іоана Хрестителя,але найменший у Царстві Небесному — більший від нього.Від днів Іоана Хрестителя аж досі Царство Небесне здобувається силою,і ті, що докладають зусиль, здобувають його.Бо всі пророки і Закон пророкували до Іоана.І якщо хочете прийняти — він є Ілля, якому належало прийти.Хто має вуха, щоб слухати — нехай слухає!»(Мт. 11:2–15)⸻Сьогоднішнє Євангельське читання зосереджує нашу увагу на особі Іоана Хрестителя та місці, яке він займає в історії спасіння. Іоан — останній пророк старозавітної епохи, але водночас він стоїть на порозі Нового Завіту. Він — той, хто готує шлях Господу, хто мостить духовний перехід від очікування до звершення.Ісус не просто шанує Іоана, але й свідчить про його велич у Божому задумі:«Між народженими від жінок не постав більший від Іоана Хрестителя».Проте Він також говорить, що навіть «найменший у Царстві Небесному — більший від нього», вказуючи тим самим на радикально нову реальність, яка відкривається у Христі. У старозавітному світі пророк був вісником волі Божої, а в новозавітному — сам Бог входить у людське життя через Ісуса, Сина Божого.Проповідь Ісуса, хоча зовні й подібна до слова Іоана — «Покайтеся, бо наблизилося Царство Боже» — має іншу глибину: вона не просто закликає готуватись, а вже відкриває двері в Царство. І якщо Іоан хрестив водою для покаяння, то Христос хрестить Духом Святим і відкриває шлях до нового народження.Іоан свідомо поступається перед Ісусом, кажучи:«Йому належить зростати, а мені — маліти» (Ів. 3:30).Ця покора — приклад для кожного служителя, кожного християнина. Не ставити себе в центрі, а направляти інших до Христа. Не змагатися за вплив, а поступатися місцем Тому, Хто є Спаситель.У цьому свідченні Ісуса про Іоана звучить також нагадування нам:щоб прийняти Христа — потрібно зусилля, внутрішнє напруження, рішучість, яку несе в собі віра. Царство Боже здобувається не бездіяльністю, а зусиллям душі, яка шукає світла серед темряви.Хто має вуха — нехай чує. І приймає не просто слова, а Самого Живого Бога.

Дорогі друзі! Сердечно вітаю зі святом святих апостолів Петра і Павла!Сьогодні Церква вшановує пам’ять двох великих стовпів християнства, святих першоверховних апостолів Петра і Павла. Через них ми отримали благу вість про Спасіння, яку вони з мужністю і любов’ю несли до краю землі. Їхнє слово досі сягає сердець, надихає до віри, кличе до покаяння і веде до Бога.Ці два апостоли були дуже різні за характером і минулим. Петро простий рибалка, що зрікся Христа, але знову встав і став ревним пастирем. Павло вчений фарисей, що переслідував Церкву, але через поклик Ісуса став найпалкішим проповідником Євангелія. Один йшов за Христом від початку, інший після чудесного об’явлення. Та обидва повірили, покаялись, служили з усією силою душі і обидва стали святими.Святий Петро, після зіслання Святого Духа, вже не боявся його проповідь у день П’ятидесятниці навернула 3000 людей. Святий Павло, побачивши світло Христове на шляху до Дамаска, став засновником багатьох церков і автором богонатхненних послань. Обидва прийняли мученицьку смерть і обоє увінчані славою Божою.Їхнє життя це свідчення того, що ніколи не пізно змінитися, покаятися і почати служити Господу. Вони нічого не боялися, крім гріха, і тому були прославлені Богом. І кожен із нас, якими б не були наші падіння, страхи чи сумніви, може піднятися, якщо покладеться на Божу благодать.Нехай же їхній приклад буде для нас джерелом надії: якщо згрішив покайся, якщо впав підведися, якщо зневірився тримайся за віру, бо той, хто любить Господа, ніколи не буде залишений.Зі святом вас, дорогі у Христі! І з іменинами всіх, хто носить славні імена Петро та Павло! Бажаю вам, і всім нам, осягнути найвищу нагороду — життя вічне у Царстві Небесному.

23 червня — Обрання дванадцятьох апостолівБачачи натовпи людей, Ісус змилосердився над ними, бо були виснажені та розпорошені, наче вівці, що не мають пастиря. Тоді Він сказав Своїм учням: «Жниво велике, а робітників мало. Отже, благайте Господаря жнив, щоб послав робітників на жниво Своє».І, покликавши дванадцятьох Своїх учнів, Він дав їм владу над нечистими духами, щоб виганяли їх, і дар — зціляти всяку недугу й неміч. Імена ж дванадцятьох апостолів такі: перший — Симон, званий Петром, і Андрій, брат його; Яків Зеведеїв та Іван, брат його; Филип і Варфоломій; Тома і Матей, митар; Яків Алфеїв і Левій, прозваний Тадей; Симон Кананіт і Юда Іскаріотський, що зрадив Його.Оцих дванадцятьох Ісус послав і заповів їм: «На шлях поган не йдіть і до самарянського міста не входьте, а йдіть передусім до загиблих овец дому Ізраїлевого. Ідучи, проповідуйте: наблизилось Царство Небесне. Хворих зціляйте, прокажених очищайте, мертвих воскрешайте, бісів виганяйте. Даром прийняли — даром давайте».(Мт. 9:36 – 10:8)Сьогодні Євангеліє від Матфея розповідає про важливу подію — обрання дванадцятьох апостолів і перші настанови, які дає їм Христос. За словами блаженного Єроніма, слово «апостол» є грецьким перекладом єврейського слова «посланець», що означає людину, яка діє не від себе, а з доручення того, хто її послав. Отже, апостол — це не просто учень, а представник самого Бога, Його голос у світі.Дванадцять апостолів — це не випадкове число. Як у старозавітному Ізраїлі було дванадцять патріархів — синів Якова, так і у Новому Завіті Ісус ставить на чолі нового Божого народу — Церкви — дванадцятьох учнів. Ця паралель показує, що Церква є духовним продовженням і сповненням обітниць Ізраїлю, новим вибраним народом, об’єднаним не за кров’ю, а за вірою в Христа.Навіть після зради Юди Іскаріотського апостоли зберігають це число: за Божим натхненням вони обирають нового — Маттія (Діян. 1:15–26), щоб відновити повноту апостольського складу. Це свідчить про глибоке розуміння символічної ваги числа дванадцять і про відповідальність за цілісність Тіла Христового.У настанові апостолам Христос наголошує: їхня перша місія — дім Ізраїлів, тобто народ, який уже має Закон, але втратив живу віру. Проте це обмеження — не остаточне. Згодом апостоли підуть до всіх народів, як Сам Христос згодом заповість: «Ідіть і навчіть всі народи…» (Мт. 28:19). Але початок має бути покладений у серці Божого народу, де вже була приготовлена основа через пророцтва і Писання.Проповідь апостолів супроводжується чудесами: вони зціляють, очищують, виганяють демонів, а пізніше — навіть воскрешають мертвих. Однак у часі земного служіння Ісуса в Євангеліях ми не читаємо про воскрешення мертвих апостолами — лише Сам Господь творить ці дива. Лише після Його Воскресіння апостоли, наповнені Святим Духом, отримують силу робити навіть неможливе, як це описано у Діяннях святих апостолів.Ісус закликає: «Даром отримали — даром давайте». Це нагадування кожному християнину: усе, що ми маємо, — благодать, віра, любов, прощення — не наше надбання, а дар Божий. І цей дар ми покликані щедро роздавати — словом, справою, молитвою, співчуттям.Сьогодні Церква молиться, щоб Господар жнив і сьогодні посилав працівників — вірних, смиренних і жертовних — до людей, що втомлені, розпорошені, поранені. Нехай серце кожного з нас буде готове стати апостолом на своєму місці.

У другу неділю після П‘ятидесятниці Церква звершує пам’ять всіх святих землі української.Кожен народ має своїх видатних заслужених мужів, яким віддає пошану, ставить їх сучасникам за приклад для наслідування. Кожному українцеві відомі такі імена як свята княгиня Ольга, святий князь Володимир, Ярослав Мудрий та багато інших. Це ті світочі духовного і суспільно-політичного життя нашої держави, які залишили яскравий слід в історії нашої самобутності.Велике число заслужених мужів має і наша Свята Православна Церква, до якої ті мужі трудились, жертвували своє майно, життя і працю. Численний ряд борців за Святу Церкву, великих подвижників, учителів, проповідників, мучеників, що своїм героїчним життям залишили іншим гідний приклад до наслідування. Їх так багато, що Свята Церква немає спроможності кожного зокрема згадати, тому що не всі їхні імена відомі. Щоб нікого не образити в церковному календарі є дві особливі неділі: 1-ша неділя П’тидесятниці всіх святих і 2-га всіх святи землі української . Саме в ці неділі ми віддаємо належну шану всім знаним і незнаним святим і їх заслуги знає тільки Бог.Особливу увагу ми приділяємо святим, що вийшли з нашого народу або на нашій землі здобували честь і спасіння у Господі. Рідними і близькими вони є тому, що подвигами своїми вони засвідчали, що український народ був і є здатний трудитися для Божої слави. Імена таких святих записані золотими літерами на небі і в історії нашого народу. Тому нашим прямим обов'язком є пишатися ними, їхні подвиги возвеличувати, їхні героїчні чесноти наслідувати.