Telegram statistics channel - @sashas_reads

Режисер «Монахині», одного із найкасовіших фільмів Всесвіту «Закляття», приїжджає в Україну! 😱Корін Гарді — гість та член журі міжнародного конкурсу фестивалю глядацького кіно Миколайчук OPEN 2026!Британський режисер, який однаково впевнено працює як з авторськими інді-горорами, так і з великими студійними франшизами, відвідає Чернівці під час фестивалю, що відбудеться 13–20 червня 2026 року.Світову популярність Гарді отримав після виходу «Монахині» — одного з найуспішніших фільмів всесвіту The Conjuring. Також режисер відомий горором «Із темряви», серіалом «Банди Лондона» та музичними відео для The Prodigy й інших світових артистів.Нещодавно Корін Гарді представив новий фільм «Свисток» (Whistle), який Fangoria назвала «поверненням золотої епохи підліткових горорів», а Empire — «безкомпромісним горором зі справжнім оскалом». Після релізу стрічка очолила рейтинги AMC+ та Amazon Channels у США. У своїх роботах режисер поєднує практичні ефекти, похмуру атмосферу та фізичне відчуття напруги — саме те, за що його цінують фанати жанру по всьому світу.На Миколайчук OPEN Корін Гарді не лише оцінюватиме міжнародний конкурс, а й поспілкується з українськими глядачами.

Ця книга — такий собі складний багаторівневий драматичний пазл, що висвітлює життя і травми кількох поколінь жінок з однієї родини.Дуже фрагментарний і заплутнаний, проте картинка виходить неймовірно красива, хоча й щемка.У першій частині прям сильно нагадує завʼязку «Щигля», хоча і з трози іншого ракурсу, але далі лишаються тільки умовні вайби, бо історія закручується значно складніше і цікавіше.Оповідь травматична і мабуть що навіть ретравматизуюча, особливо у тій частині, де одна з героїнь проживає дні після теракту 11 вересня у Нью Йорку, і це болюче перегукається із тим, через що доводиться проходити українцям сьогодні.З основних тем — вимушене швидке дорослішання, жіночий досвід у світі сексизму і шеймінгу, поступовий розпад особистості через занедбане психічне здоров’я та віднайдення свого шляху у складному сплетінні життя.Є щось на кшталт детективної лінії, але не вона рухає історію, тому складною і надто інтригуючою її назвати важко.Проте персонажі шикарні, обʼємні, справжні і виразні, і я б сказала, основна інтрига саме в тому, як саме нагне їх це життя і як вони проживуть та відрефлексують цей досвід.Дуже хороше, але місцями і дуже важке. Тому рекомендую, але обережно.📖 «Зізнання»✍️ Кетрін ЕйріВидавництво КСД

Жанрово, цей роман стоїть десь на перетині інтелектуального трилеру, брутально-реалістичного горору і цинічної чорної комедії, і це одна з найчарівніших книг, які я читала останнім часом.Я не переповідатиму анотацію — її можна прочитати на сайті видавництва, де вже відкрито передзамовлення на книгу, але розповім трохи про особливості цього надзвичайного тексту, який безнадійно закохав мене в себе.Спокійно, відсторонено і дуже холоднокровно, головна героїня веде затяжний нарцисичний монолог про жахливі речі — без краплі емоцій, емпатії, але надзвичайно вишуканий і майже мистецький.Всі події розгортаються у минулому, тож маємо нелінійний і не надто динамічний потік спогадів з наперед відомою фінальною точкою, але деталі і нюанси промальовуються поволі.Манера оповіді виклична, сповнена прагнення епатувати і шокувати.Зухвалі метафори, вишукана поетичність, виразні і неординарні образи.Естетизована аморальність, темний бік жіночої субʼєктності та дуже яскравий голос героїні.А ще смачна їжа, чарівна Італія, згадки купи трукрайм епізодів, що елегантно вплетаються у сюжет, щоб надати історії міцнішого підкріплення і підкреслити, що фікшн фікшеном, але межі між художністю і реальністю розмиті.Багато еротичних метафор і сексу — дуже різноманітного, чуттєвого, брутального, не надто деталізованого, але певним чином оспіваного, хай і досить цинічно.Шикарний ритм — довгі естетичні описи і лірика несподівано перебиваються цинічними вбивчими епізодами, але без надмірних акцентів на жорстокості чи кривавих деталях. Гротескні сцени вбивства з основним акцентом на дії безпосередньо після, сповнені жорсткої сатири.Критичний, відсторонений і зверхній погляд на людство з прицільно точно підміченими нюансами і блискучим психологічним аналізом поширених проблем і хворобливих суспільних симтомів.Відверті маніпуляції читачем на межі знущання. Авторка неодноразово ламає четверту стіну і підштовхує читача як засумніватись у своїх людських якостях, так і стати кращої думки про себе — остання думка прямо звучить з вуст героїні.І як не дивно, книга викликає неймовірний голод😏 Для контексту — це історія про канібалку 🤐Зачіпається тема гендерної рівністі з неочікуваного, вбивчо-психопатичного ракурсу. Фемоптика взагалі на висоті.Вайби «Парфюмера» з його оптикою психопата; «Зайчика» з його обільними мистецькими відсилками до музики, літератури, живопису і кіно, елітарною атмосферою та вишуканою сатирою на літературне середовище; трошки де Квінсі з його задушливим, але вишуканим монологом, що кидає виклик традиційній моралі, та пурізмом у царині вбивств як мистецтва; і Ганнібала Лектора з його незмінним балансуванням між запаморочливою естетикою, кулінарним буйством і непохитним цинізмом.І як в «Американському психопаті», цей затяжний монолог шокує, але так причаровує своєю сміливістю, огидністю і викличністю, що не дає відвести очі.Друком має вийти вже наприкінці червня. Чекаю, щоб взяти на клуб 🫶📖 «Особливий голод»✍️ Челсі Дж.СаммерзВидавництво Урбіно

Хочу подякувати Жені, що підняла цю важливу тему і підштовхнула багатьох у книжковій бульбашці висловити своє ставлення до некоректної подачі негативних вражень, бо таке однозначно не має толеруватися у жодному разі.Я двома руками за негативні відгуки, люблю їх щиро і вважаю, що вони мають бути.Але є велика різниця між тим, щоб ділитись враженнями і допис за дописом навалювати на книгу у саркастичному тоні а-ля «подивіться, ну яка ж хєрня, нуууу».Сьогоднішні срачі я читала по діагоналі, наскільки встигала, бо неслась там шалена лавина, за якою не встежити.Щодо питання, чому це питання піднялось саме зараз, все просто: бо саме зараз прикипіло.Бо так, найбільше підгорає, коли чіпляють близьких людей.І не в момент, коли Тетяна Гонченко написала перший допис про «Залишену», і навіть не в момент, коли написала другий, а тоді, коли стало очевидно, що зупинятись вона не планує.І коли навалювання почалось не тільки на «Залишену», але і на Женю — за те, що вона «посміла» висловитись.Так, авторка має в ідеалі бути товстошкірою і не зважати на думку всіх підряд.Але це а) в ідеалі і б) залежить власне від обсягу критики.Коли це просто негативний відгук — це одна ситуація, коли це невпинний потік тролінгу — геть інша, і не кожна/кожен це вивезе.Щиро вважаю, що у публічному відгуку, як і у публчіному коментарі, абсолютно не ок писати щось, чого ти не скажеш людині в обличчя.І що блогерка, яка хоче, най буде, ділитись своїми щирими негативними враженнями, не має дивуватись, що хтось так само ділитиметься своїми щирими негативними враженнями від її контенту.Ми ж тут всі за чесність, відвертість і свободу слова, хіба ні?P.S. Бачила згадки про те, шо я теж когось там булю — розкажіть мені, будь ласка, кого і де, бо мені самій цікаво.Ну і готова відповісти на інші питання і претензії в коментарях.

Є дуже обмежена кількість книг, які я готова перечитувати повторно, але цю читала вже двічі і вона із тих, до який хочеться повертатись — вже хоча б тому, що щоразу роздивляєшся новий пласт глибини, тем і проблем.І цих тем тут стільки, що я навряд зможу охопити їх одним відгуком, тому пройдусь хоча б по основним.Перше, що хочеться відзначити — це разючий реалізм в усьому: поведінці героїв, думках, реакціях, поєднаний із безмежною поетичністю і дуже виразним поліським колоритом.Психологічність, фізіологічність і просто логічність — це історія, в якій віриш у кожну дрібницю, яка вражає емоційно, яка змушує пережити цілий спектр почуттів: від роздратування до відчаю, від зачудування до огиди, від занепокоєння до чистого жаху.Пронизана розпачем від втрати контролю, гнітючою безпорадністю і безсилям на щось вплинути.Авторка чудово передає тягучий плин часу — настільки повільний через зовнішні обставини, що від цього все буквально зудить. І у цей сповільнений час втискається неймовірна купа подій та ускладнень, дуже життєвих і правдоподібних, впізнаваних і зрозумілих до болю, але при цьому нетривіальних.З одного боку, авторка розкидає типові для трилерів гачки — підозрілі персонажі, автентичні легенди про лісове чудовисько, пошук інформації в мережі, цікавий експерт з міста, моторошна історична довідка.З іншого ж — працює з цими тропами абсолютно нетипово, збиваючи читача з пантелику, бо все виявляється не тим, чим здається через звичку до жанру.Мені тут прям напрошується аналогія із Твін Піксом, бо вайби місцями дуже схожі, хоча і далеко не ідентичні.Шикарна фемоптика, що проявляє купу жіночих страхів і оце постійне очікування небезпеки, ретельний аналіз і оцінку ситуації, поширеність побутового сексизму і тривожність жінки, яка ніколи не почувається захищеною, тому ретельно реєструє кожну дрібницю, кожен жест і кожен погляд.Місце подій, що ніби саме стає абʼюзером, газлайтить і маніпулює, затягуючи героїню, мов трясовина.Тема покинутих дітей, що червоною ниткою проходить крізь текст, відлуннюючи не тільки в основній сюжетній лінії із безмежно самотньою головною героїнею і підліткою, з якою її зводить доля, а й у другорядних епізодах, які підсилюють цю атмосферу.Ну і, звісно, шикарне загравання з історичними фактами, неочікуване прочитання сюжету про княгиню Ольгу, яке завдяки авторській трактовці раптом стає таким логічним і очевидним, що дивуєшся, як сама не дійшла до цього раніше.Дуже кінематографічні і поетичні описи.Оксана так майстерно володіє мовою, що я готова читати від неї історії про будь-що, навіть якщо сюжет мене не надто чіплятиме.Ну і звісно, те, як зрештою розкривається сенс, закладений у назву — уся його багатогранність і багатозначющість… Це просто вау.Я вже багато разів ділилась різними думками, повʼязаними із цим романом, і поділюсь ще, бо книга мене не відпускає, і хочеться говорити про неї, аналізувати, розбирати і нічого не пропустити.📖 «Залишена»✍️ Оксана КовальчукВидавництво Жорж

Історії про невдах — один з моїх найулюбленіших тропів, тому читати про «Надзвичайні розчарування Леопольда Беррі» мені було дуже цікаво і захопливо. Це перша частина кількатомного урбан-фентезі (я так і не зрозуміла, скільки всього буде частин, але не менше двох), і з одного боку, вона розвивається чітко у рамках тропу, а з іншого — вишукано знущається над всіма його правилами та деконструює типові кліше, раз за разом порушуючи їх всюди, де тільки можливо і де це найменш очікувано — але я не вдаватимусь в деталі, бо це буде жирнючим спойлером.І якщо більшість подібних текстів — це переважно історії дорослішання і віднайдення свого шляху, то ця книга скоріше історія розчарування в реальності і очікуваннях та про прийняття цієї реальності і себе у ній, що при всій її магічні складовій, робить їі більш реаілстичною і такою, що відгукається. Бо життя весь час підкидає головному героєві надію, але жодне з його очікувань не справджується, а негаразди тільки наростають, мов снігова куля.Багато тонкого життєвого гумору, іронії і навіть цинічного сарказму.Багато класного екшену в стилі чорних комедій.Історія скоріше підліткова, але без рожевих окулярів і зайвої романтизації, тож цілком підійде і дорослим (мені от дуже зайшло).Я б сказала, що вона у певному сенсі витверезвлює, розвіює ілюзії і повертає до реальності, хоча магія тут є, і доволі цікава.Коротше, рекомендую. Мені прям ідеально підійшло.📖 «Надзвичайні розчарування Леопольда Беррі»✍️ Ренсом РіґґсВидавництво КСД

Я б навряд стала рекомендувати цю книгу саме як трукрайм, бо її цінність в іншому, і злочини тут більше на тлі основної лінії — тієї, що акцентується саме на жіночому досвіді в умовах обмеженої волі і демонструє усі його відтінки.Власне трукрайм тут проходить переважно фоновою лінією, проте книга цікава для дослідженя феміністичних і мізогінних тем з різних ракурсів.Тут піднімається не тільки тема жінок за ґратами в цілому, але й питання абортів, гендерно обумовленої жорстокості, сексуальних домаганнь і проституції, порушення особистих кордонів, постійного страху і обмеження базових потреб — не тільки в умовах увʼязнення, але і на волі.Авторка бореться із суспільною стигмою щодо увʼязнених жінок, демонструючи, що незалежно від того, як вони тут опинились, йдеться не про якихось неймовірних маргіналок, чий світогляд і емоціний стан не має нічого спільного зі «звичайними» людьми — це і є здебільшого зовсім звичайні люди із такими само звичайними почуттями, потребами, думками і проблемами.Ну, за дуже рідкісними виключеннями.Йдеться також і про працівниць і працівників карної системи і про те, наскільки їхня людяність чи її відсутність можуть впливати на життя обвинувачених.Цікаво, що коли авторка фокусується саме на трукраймі і розповідає про злочини жінок, яких зустріла у вʼязниці, то робить це з усією обʼєктивністю, без емоціно забарвленого коментаря і не висловлюючи своє ставлення до вчинків, які привели їх у це місце.Проте коли йдеться про її власний досвід життя у камері, вона не стримується ані у виразах, ані у емоціях, і дуже яскраво формулює своє ставлення до інших жінок.Тож книгу ажніяк не можна назвати сухим нонфіком, бо авторський голос тут дуже гучний, а інтонації специфічні, часто некомфортні і провокативні.Крім того, книга вже знаходить свій відгук серед родичів тих жінок, що опинились у схожій ситуації і допомагає їм зрозуміти, що проживають їхні близькі та як працює система. Коли ми із Ольгою Карі говорили про патріархат, то як раз зачіпали тему, наскільки важливо мати подібні тексти, бо ставлення до увʼязнених жінок — це одне із важливих відзеркалень того, де гендерна рівність просідає.І хоч не завжди це очевидно, але це питання безпосередньо повʼязане із правами жінок загалом, бо ті порушення цих прав, що на волі можуть видаватись розмитішими і дрібнішими, за ґратами набувають значно серйозніших масштабів.Щоправда, саме з цих причин мені б більше хотілось бачити такі книжки про українські, а не польскі реалії, хоча я не заперечую, що ця конкретна історія теж неймовірно важлива, проте для значно вужчої аудиторії.📖 «Імена тих жінок»✍️ Ольга ФальВидавництво Уроборос

Трохи почитала про чергові конфлікти на блогерській премії КК (поверхнево, в деталі не заглиблювалась).Сам конфлікт я ніяк не коментуватиму, бо мало що про нього знаю і все — з чужих слів, але хочу озвучити думку, яку я вже висказувала у вужчих колах і на яку, на мій погляд, варто звернути увагу організаторам. Або ні, але я все ж скажу.Мені здається, що все вкотре закрутилось через ту саму проблему — надто абстрактні критерії оцінювання.В тому сенсі, що більшість книг, які з року в рік виходять в короткий список, нереально обʼєктивно порівняти між собою, бо це, як мінімум, різні жанри, тож все впирається виключно у смак суддів.Я розумію, що ідея премії у тому, щоб відзначити найбільш популярні і обговорювані книжки, але у тому вигляді, що зараз, воно не працює і не буде працювати.Якщо ідея саме у тому, щоб премія лишалась блогерською, то має бути чи то поділ за жанрами, чи якісь там додаткові відзнаки від кожного блогера, чи щось таке.Якщо саме вибір найбільш популярної книги у бульбашці, то фінальне слово має бути не за блогерами, а за голосуванням читачів.Ну загалом, я не планувала зараз пропонувати щось по механіці, але якщо все лишатиметься у поточному вигляді, ми так і матимемо скандали щороку, а сенсу в такій премії буде небагато.Якось так ось.

🩸 Я часто кажу, що трукрайм — це найкраща основа для трилерів, бо життя, як правило, у своїй жахливості, непердбачуваності і винахідливості перевершує будь-яку художню вигадку.Вчора я вдруге дочитала «Залишену» і відзначила, що авторка згадує кілька трукрайм епізодів, хоча і не будує сюжет безпосередньо на них — і цій історії такий прийом пасує найкраще, бо ці кейси підсилюють наратив, додають оповіді ще більше реалістичності і переконливості, проте лишають простір і для інших тем і проблем, які підіймає книга.Мені дуже подобається, як Оксана Ковальчук працює з трукраймом, бо саме згадані кейси демонструють, що йдеться не про щось виняткове і малоймовірне, а про повторюваний і розповсюджений життєвий «троп», що фокусується одночасно на системності насильства над дітьми і на тому, як часто такі історії залишаються поза належною увагою або реакцією.Ці теми мені зараз дуже близькі і цікаві, бо перетинаються із моєю майбутньою другою книгою про вбивчіх батьків, а одному з тих злочинів я планую присвятити окремий розділ 👀Крім того, саме оці гачечки з трукраймом ніби вписують історію, яка розгортається на сторінках, у реальний світ, в котрому ми із вами живемо, надаючи їй не тільки художньої, а реальної, хай буде соціальної цінності, і десь навіть змушують замислитись про те, чи не могло щось подібне відбутися насправді.А головна героїня, до речі, стає шикарним прикладом того, як варто (чи не варто) діяти, коли стаєш невільним свідком злочину, і це одна з тем, яку я планую підняти на клубі в цю суботу.Про «Залишену» я ще напишу детальніше, і може навіть не один раз, бо ця книга — невичерпне джерело для роздумів. Точно буде окремий розгорнутий огляд і мої роздуми про одну цікаву тенденцію.🐾🐾🐾🐾🐾🐾🐾🐾🐾‼️ А сьогодні на Книжковій Країні проходитиме презентація свіженької збірки «Я бачу зло» від Жоржа, де будуть в тому числі обговорювати точки перетину трукрайму та художніх текстів і те, як із трукраймом працюють інші українські автори, чиї оповідання увійшли до збірки.Я вже згадувала деякі з цих історій у дописах під тегом #я_бачу_зло, але на події можна буде почути значно більше цікавого і поставити питання декому з авторок.📍Презентація пройде о 19:00 у павільйоні 1, залі 1.Щиро рекомендую відвідати і придбати саму збірку, якщо досі нє.

Я звісно не очікувала, що проста публікація інструкцій по поводженню під час теракту викличе такі люті дискусії, але раз так вже сталося, то маю висловитись повністю.Я вважаю, що розмірковувати у цій ситуації про те, як саме мала б діяти поліція, — це дуже інфантильно і банальне уникання відповідальності.Бо це дуже ідеалізований і відірваний від реальності погляд, що нас має захистити хтось інший.Так, це було б ідеально, але ми з вами дорослі люди і маємо розуміти, що єдині, кому не насрати на наше життя — це ми самі.І дуже наївно покладатись на те, що хтось дбатиме про наше благополуччя у критичній ситуації.Бо навіть якщо поліція діятиме правильно і по всіх протоколах, нема жодних гарантій, що саме ви не виявитесь випадковою жертвою, яку ніхто не встигне врятувати або якою вирішать пожертвувати в силу обставин.Цинічно, неприємно, але факт: єдина гарантія вашої безпеки — це якщо саме ви самі про неї подбаєте, наскільки зможете.Бо отаке воно хуйове — доросле життя.І звісно шо читання інструкції вас у критичній ситуації вас не врятує. Але це вже краще, ніж повна неготовність до такої ситуації, бо так є хоча б мізерний шанс, шо у потрібний момент ви раптом згадаєте, що і як краще робити.Знов таки, в ідеальному світі, ви маєте регулярно проходити навчання, щоб знати, як поводитись у тій чи іншій небезпеці, ретельно відпрацьовувати все це на практиці — і не один раз, а доти, доки не доведете до автоматизму.Але навіть це не дає гарантії, що ви будете у безпеці, бо є ще збіг обставин, є ще непередбачувана реакція психіки та купа інших нюансів.Та краще хоч якась підготовка, ніж ніякої, тому не бачу тут взагалі предмету для суперечки, треба воно чи не треба. Якщо ви щиро вірите, що вам не треба — супір, не читайте і всьо.А загалом, це якийсь сюр, що у цій ситуації люди масово кричать про неправильні дії поліції, зміщуючи фокус уваги з того, хто винен насправді. Ну але це вже тема для окремої розмови, до якої я сьогодні не готова.Бережіть себе і своїх близьких 🫶