Репортерське пальто

​​Це можливо найкращий випуск Reporters, і точно — найтяжчий. Залишає складні відчуття, так що епіграфом могли б стати слова одної з героїнь мого репортажу в цьому журналі: «Я не знаю, як називаються ці відчуття, в яких ми живемо».Влучно сказано. Саме цих слів у репортажі немає, але є схожа думка. Тут справа і в тому, що ми не завжди маємо словник, щоб цей досвід назвати. І в тому, що його у всій повноті словами не опишеш.Там є дуже гіркі тексти, а є легкі, які їх ніби врівноважують. І в них дуже добре видно, з якої точки ми пишемо ці тексти. Хоча зі сторони насправді не знаєш, чи не є чиясь легкість нестерпною важкістю і навпаки.Здається, журнал задумували як число про порозуміння і оці всі наші різні досвіди, що далі то різніші. Не всім українським автор(к)ам написати це вдалося (мені — не надто), зате прямо про це пишуть іноземці: Решка і Дракуліч. Якщо перший нейтральний: видно, що замовили текст на певну тему, написав, якось так вийшло ні те ні се, ну добре, пишемо далі. Дракуліч, хоч і починає банальністю, всередині розганяється і пише хороші речі, хороші — читай близькі мені. Я бачу, як це зараз відбувається: замовкання в компанії, за столом, коли хтось згадує, наприклад, про втрачений дім на окупованій території, а інші того досвіду не мають. Або коли повертаюся з відряджень і згадаю якусь історію про пережите людьми в окупації, в компанії, за столом... Ця мовчанка, коли присутні не хочуть чи не можуть продовжити тему, мене щоразу турбує. Хоча Дракуліч мені вже абсолютно не цікава як авторка, яка пробує писати про щось, окрім балканських воєн.Не всі тексти в журналі я дочитала, не всі починала (він справді насичений і важкий). Від окремих я буквально відчуваю, як скручує всередині. Журнал тривожить, і так має бути.P.S. А мій репортаж там порівняно легкий. Для мене він знаковий, бо після тої поїздки в Посад-Покровське в мене з'явився гель-лак на нігтях вперше від 2014-го, мабуть. Дякуючи Вікторії, Валі та Олені. На бльостки, правда, поки не зважилася.

Чим ще, крім назви, мені не сподобалася книжка Томаша Форро «Донбас. Апартаменти для молодят у готелі "Війна"». Частина 2.Ще момент. Форро охоче цитує жителів територій, що їх контролюють сепаратисти, які оповідають йому про звірства українських військових на Донбасі, але зауважує: мовляв, не так важливо, чи ці історії правдиві. Важливо те, що Донбас вірить своїм розповідям.Згода, деколи в репортажі справді важливіше, у що людина вірить і якою є її картина світу, а не голі факти. Про це ми говорили в коментарях до поста про Алексієвич. Але, на відміну від Алексієвич, Форро пише книжку не про мандри душі, він претендує на пояснення реальности, а отже, й формування картини світу читача. Тому факти важливі.Форро приїздить до України без позитивного упередження до цієї держави, території чи людей. Але еволюція все-таки відбулась, і він коротко описує, як проймається симпатією до українських реалій поза окупованими територіями Донбасу. Цей перехід він ілюструє двома нічними жахіттями, які йому сняться після першого візиту до України поза окупованими територіями. У першому фігурує військовий із українським прапором, що цілиться з пістолета авторові в голову. Другий сон — автор перебуває у в’язничній камері, але з полегшенням прокидається в потязі з Харкова. Форро пише: поїздивши Україною, позбувся страху та снів про «ворогів із жовто-синіми шевронами» і визнає, що це таки був вплив пропаґанди.При цьому всьому — в книжці справді багато фактажу про життя на окупованому Донбасі. Але мені описане вище отруїло враження.Книжка завершена 2020-го. З песимістичною післямовою, що в Україні нічого не змінюється. У 2022-му Форро їздить Україною, робить репортажі, збирає в Словаччині гроші для нас і возить гуманітарку. Еволюція його поглядів на українців, думаю, рухається в доброму напрямку. Подякуємо йому за інтерес до України і побажаємо творчої наснаги :).

Почитаю, думаю, Алексієвич. Відкрила книжку про жінок у Другій світовій. Маю визнати: 1) хоч як багато речей у її письмі і постаті мені не симпатичні; 2)і навіть якщо я не дочитаю цю книжку до кінця, — все одно це круто.А не дочитаю я її легко, якщо концентрація болю мене пересилить. Я взагалі-то не плачу під час інтерв'ю. Не плачу, коли читаю репортажі чи художні книжки. Звісно, не без винятків. Але от Алексієвич вдається перехоплювати мій подих ледь не кожною історією. Так само було з іншими її книжками (але я не всі читала). "У війни не жіноче обличчя" — це її перша і ключова, мабуть, книжка. Я її не читала раніше, мені тема була не цікава. Я ніколи не хотіла знати про радянських солдат більше, ніж це було в обов'язкових курсах з історії. Я і зараз не сильно хочу знати, але так склалося (ланцюжок: подкаст Грицака — "Воспоминания о войне" Ніколая Нікуліна — Алексієвич). Я зараз на самому початку, трохи далі за передмовами. Але думки і спостереження, сформульовані вже в них, дуже глибокі. У цьому виданні на початку є ще розмови з цензорами і фрагменти, які викинула цензура і сама авторка. Я собі одну цитату скопіювала: "Спробуй знайди у війну хорошу людину" (це з того, що викинула Алексієвич у радянських виданнях). Але тут треба контекст. Ви легко знайдете цитату, книжка доступна скрізь. Цитату я переклала, але читаю в оригіналі. Зловила себе на тому, що мені геть не подобається, як її героїні говорять уніфікованою російською. Я розумію, чому так: чому говорять і чому не подобається. А раніше не звертала увагу. Мені не подобається, що її літературні посилання — це Пушкін і Достоєвський. Я хотіла би інших імен. Не подобаються три крапки і те, що коли Алексієвич пише "ми", то має на увазі (пост)радянські люди, люди російської культури. Але якщо забрати це, а лишити тільки текст, то я повторю те, що сказала на початку. Це сильно. Хоч і нестерпно концентровано.