​​Це можливо найкращий випуск Reporters, і точно — найтяжчий. Залишає складні відчуття, так що епіграфом могли б стати слова одної з героїнь мого репортажу в цьому журналі: «Я не знаю, як називаються ці відчуття, в яких ми живемо».Влучно сказано. Саме цих слів у репортажі немає, але є схожа думка. Тут справа і в тому, що ми не завжди маємо словник, щоб цей досвід назвати. І в тому, що його у всій повноті словами не опишеш.Там є дуже гіркі тексти, а є легкі, які їх ніби врівноважують. І в них дуже добре видно, з якої точки ми пишемо ці тексти. Хоча зі сторони насправді не знаєш, чи не є чиясь легкість нестерпною важкістю і навпаки.Здається, журнал задумували як число про порозуміння і оці всі наші різні досвіди, що далі то різніші. Не всім українським автор(к)ам написати це вдалося (мені — не надто), зате прямо про це пишуть іноземці: Решка і Дракуліч. Якщо перший нейтральний: видно, що замовили текст на певну тему, написав, якось так вийшло ні те ні се, ну добре, пишемо далі. Дракуліч, хоч і починає банальністю, всередині розганяється і пише хороші речі, хороші — читай близькі мені. Я бачу, як це зараз відбувається: замовкання в компанії, за столом, коли хтось згадує, наприклад, про втрачений дім на окупованій території, а інші того досвіду не мають. Або коли повертаюся з відряджень і згадаю якусь історію про пережите людьми в окупації, в компанії, за столом... Ця мовчанка, коли присутні не хочуть чи не можуть продовжити тему, мене щоразу турбує. Хоча Дракуліч мені вже абсолютно не цікава як авторка, яка пробує писати про щось, окрім балканських воєн.Не всі тексти в журналі я дочитала, не всі починала (він справді насичений і важкий). Від окремих я буквально відчуваю, як скручує всередині. Журнал тривожить, і так має бути.P.S. А мій репортаж там порівняно легкий. Для мене він знаковий, бо після тої поїздки в Посад-Покровське в мене з'явився гель-лак на нігтях вперше від 2014-го, мабуть. Дякуючи Вікторії, Валі та Олені. На бльостки, правда, поки не зважилася.