Почитаю, думаю, Алексієвич. Відкрила книжку про жінок у Другій світовій. Маю визнати: 1) хоч як багато речей у її письмі і постаті мені не симпатичні; 2)і навіть якщо я не дочитаю цю книжку до кінця, — все одно це круто.А не дочитаю я її легко, якщо концентрація болю мене пересилить. Я взагалі-то не плачу під час інтерв'ю. Не плачу, коли читаю репортажі чи художні книжки. Звісно, не без винятків. Але от Алексієвич вдається перехоплювати мій подих ледь не кожною історією. Так само було з іншими її книжками (але я не всі читала). "У війни не жіноче обличчя" — це її перша і ключова, мабуть, книжка. Я її не читала раніше, мені тема була не цікава. Я ніколи не хотіла знати про радянських солдат більше, ніж це було в обов'язкових курсах з історії. Я і зараз не сильно хочу знати, але так склалося (ланцюжок: подкаст Грицака — "Воспоминания о войне" Ніколая Нікуліна — Алексієвич). Я зараз на самому початку, трохи далі за передмовами. Але думки і спостереження, сформульовані вже в них, дуже глибокі. У цьому виданні на початку є ще розмови з цензорами і фрагменти, які викинула цензура і сама авторка. Я собі одну цитату скопіювала: "Спробуй знайди у війну хорошу людину" (це з того, що викинула Алексієвич у радянських виданнях). Але тут треба контекст. Ви легко знайдете цитату, книжка доступна скрізь. Цитату я переклала, але читаю в оригіналі. Зловила себе на тому, що мені геть не подобається, як її героїні говорять уніфікованою російською. Я розумію, чому так: чому говорять і чому не подобається. А раніше не звертала увагу. Мені не подобається, що її літературні посилання — це Пушкін і Достоєвський. Я хотіла би інших імен. Не подобаються три крапки і те, що коли Алексієвич пише "ми", то має на увазі (пост)радянські люди, люди російської культури. Але якщо забрати це, а лишити тільки текст, то я повторю те, що сказала на початку. Це сильно. Хоч і нестерпно концентровано.