​​Для міцної національної ідентичності потрібна міцна регіональна ідентичність.В нас в Україні, як і всюди, є величезна кількість регіональних ідентичностей — «східняки», «західняки», всі приблизно розуміють, що слова «одесит», «харківʼянин», «киянин», «криворізький», «гуцул», «з закарпаття» несуть в собі купу культурно-політичного забарвлення, звичок, образів, поведінки і привʼязки до місця. Проте одночасно з тим, ці ідентичності в нас не набули визнання і нормального розуміння, і скоріше майже всі політично стидні, або пейоративні: ідея регіональності подається як щось протилежне національному патріотизму чи загальному розумінню: ці з заходу нас не розуміють, ці зі сходу нас зраджують, тощо, ці на закарпатті — небезпечні сепаратисти, а ті — русофіли. Але це значне упущення, бо будь-яка національна ідентичність не слабшає, а кріпшає від сильної регіональної ідентичності. Так само як наявність вашої рідної квартири чи сільської хатини, рідної альма матер, сімʼї, «місць сили», тощо — дуже локальні досвіди і привʼязаності, загалом включають людей в контекст місця, і загальний контекст, формують почуття привʼязаності, почуття спільності, як ці почуття і розуміння стають основою для національного сприйняття, і посилюють його, так само це робить і регіональна ідентичність.Парадоксальним чином, локальна включенність стає основою загальної включенності. Так само як справжній національний патріотизм стає основою для розуміння інших народів і спільнот. В нас є певний страх щодо таких процесів — через російські проєкти Одеської і Харківської «народної республіки», загрози сепаратизму, проте така лояльність до певного регіонального проєкту, на мою думку, лише посилює протисепаратистську впевненість, і прибирає певну ізоляцію. В цьому, Україні є чому повчитися у британського Манчестра, і загалом британської політичної дискусії, в центрі якої зараз посилення самоуправління міст, інституцій міського самоврядування, створення локальної культури на основі міських музеїв, футбольних і музичних клубів, галерей і місць зібрань, унікальної історії і місцевого бізнесу, яке не планує розширюватися за межі міста, цим вибудовуючи інтимний звʼязок зі своєю спільнотою.В нас важливу роль в цьому починає грати Харків. Багато в чому через Хартію, яка вирішила визначити себе як регіонально-вкорінений підрозділ; а також завдяки місцевим культурним діячам (чого можна сказати лише про любовоненависть до Гамлета!). (Так само, наприклад, Одеса в культурних колах чимось памʼятається своєю спільнотою на СРЗ)Економічно теж зосередження на регіональному розвитку і самоуправлінні показує значну перевагу, ніж орієнтація лише на загальнонаціональні проєкти. Політично — це побудова міцних самоврядних клітин держави, військово — створення бази підтримки армії, волонтерства, тощо. Культурно — місцем нового ренесансу (бо що насправді може культура без вкорінення до місця?)Декомунізаційні і дерусифікаційні процеси також дають величезні можливості для творчого переосмислення простіру, для бібліотек ім. Багряного, вулиць видатних локалістських діячів, поетів, лівих романтиків і патріотів. Або ж для локальних історій (як от у Вінниці, вулиця на честь підпільного напівдисидентського бітлз-бару за часів СРСР!) Іншими словами — є що робити, є на що зверати увагу. Важливий напрямок, бажаний для будь-якого національного розвитку, та і для будь-якої політичної стратегії.