Мені вистачає знання німецької, співрозмовнику — емоційного інтелекту зрозуміти її. Його мама — інженерка. Вона практикує досі, в неї своє бюро в Мюнхені. Наші мами теж колеги. Понад 20 років вона працювала на заводі імені Жовтневої революції. О п’ятій ранку вставала, щоб зібрати на роботу батька, сама йшла на приміську електричку, щоб дістатися заводу. Шлях займав годину і стільки ж на зворотний шлях. З весни по осінь, як мама верталась додому, ми йшли на город. Це був саме той город, який я описала в романі «Мій прапор запісяв котик». З хробаками і капустянками, де вигідніше користатися з дитячої праці, ніж діставати якусь нову приблуду і зношувати її.— Що мені робити? — питала мама. Мама мала на увазі, що зарплату на заводі їй не платять і треба якось діяти. Як саме — мусила їй порадити я. Мій мозок працював невпинно. Пограбувати банк. Придбати акції Українського дому «Селенга». Пустити у своє серце Ісуса. Останнє, правда, могло забезпечити лише духовне збагачення. Два перших теж результату не гарантували. «Легше верблюдові пройти крізь голчине вушко, ніж багатому увійти в Царство Боже» (Матвія 19:24, Луки 18:25) — я знаю це із брошур «Сторожева вежа».
Лєна Лягушонкова, авторка «Мій прапор запісяв котик» написала нам колонку про бідність та різний досвід. Читайте!