ЖУРНАЛ "ЩУР" | #Інформ

✊Шановні друзі! В умовах імперіалістичної агресії Росії питання екології часто відходять на другий план, але ми вважаємо, що про них необхідно говорити, бо в час повоєнної відбудови України вони стануть дуже актуальними.🔥 З кожним днем стає все очевидніше, що світова екологічна катастрофа - це не примара майбутнього, а наша жорстока реальність. І до цього нашу планету довів саме капіталістичний спосіб виробництва, що керується парадоксальною логікою нескінченного накопичення при скінченних ресурсах.🔗 Саме тому, єдиний спосіб врятувати нашу планету - соціалізм. Сто років тому людство, за словами Люксембург, могло вибрати між соціалізмом і варварством. Сьогодні ж обирати доводиться між соціалізмом та погибеллю.🇺🇦 Українська Соціалістична Ліга, усвідомлюючи важливість цього питання, пропонує підписникам каналу ознайомитись з другою частиною перекладу резолюції 3-го Конгресу МСЛ (ISL) з питань екології. Текст аналізує руйнування екосфери землі капіталізмом, неспроможність зупинки цього процесу в рамках нинішньої системи, підходи різних лівих течій до питання та пропонує програму соціалістичного переходу.🪶Перша частина резолюції🪶Читати повний текст на Substack

Співчуття до бідності, ентузіазм щодо рівності та свободи, визнання соціальної несправедливості та бажання її усунути – це не соціалізм. Засудження багатства та повага до бідності, як це буває в християнстві та інших релігіях, – це не соціалізм. Комунізм ранніх часів, яким він був до існування приватної власності, і яким він у всі часи та серед усіх народів був невловимою мрією деяких ентузіастів, – це не соціалізм. Насильницьке зрівнювання, яке пропагують послідовники Бабефа, так звані еквівалентисти, – це не соціалізм.У всіх цих проявах бракує справжньої основи капіталістичного суспільства з його класовими антагонізмами. Сучасний соціалізм є дитиною капіталістичного суспільства та його класових антагонізмів. Без них він не міг би існувати. Соціалізм та етика – це дві окремі речі. Цей факт слід пам’ятати.Той, хто розуміє соціалізм як сентиментальне філантропічне прагнення до людської рівності, не маючи жодного уявлення про існування капіталістичного суспільства, не є соціалістом у сенсі класової боротьби, без якої сучасний соціалізм немислимий. Звичайно, Бернштейн номінально за класову боротьбу – так само, як гессенський селянин за «Республіку та Великого Герцога». Той, хто повністю усвідомив природу капіталістичного суспільства та основи сучасного соціалізму, знає також, що соціалістичний рух, який виходить за рамки класової боротьби, може бути чим завгодно, але це не соціалізм.Цей фундамент класової боротьби, який Маркс – і в цьому полягає його безсмертна заслуга – дав сучасному робітничому руху, є головним пунктом атаки в битві, яку буржуазна політична економія веде із соціалізмом. Політичні економісти заперечують класову боротьбу і хочуть зробити з робітничого руху лише частину буржуазних партійних рухів, а соціал-демократію – лише її підрозділ. (с) Вільгельм Лібкнехт, «Соціалізм та етика».

Наскільки важливо нести відповідальність за власні дії, настільки ж важливо відповідати за їхні наслідки. Без цього будь-яка політика перетворюється на тактику короткочасних рішень, що ігнорують майбутнє - aprés nous le déluge![«Після нас хоч потоп» (фр.)Характерною рисою пізнього капіталізму в його неоліберальній моделі, яка сьогодні перебуває у глибокій кризі, є саме ця короткозорість. Соціально-економічні проблеми намагаються розв’язувати «тут і зараз», виходячи з вузьких політичних амбіцій, не замислюючись над наслідками. Такий підхід неминуче продовжує кризу й породжує соціальні катастрофи. І це працює не лише на рівні економіки чи політики, а й на психологічному рівні - формуючи культуру безвідповідальності та уникання перспективного довгострокового мислення.У цьому контексті знову постає старий, але актуальний лозунг: «Соціалізм або варварство». Цей лозунг нагадує, що історія не стоїть на місці, а народні маси мають робити вибір.Соціалізм постає як історична альтернатива капіталізму, як фаза, що передбачає не лише іншу економічну модель, а й іншу психологію, а саме принцип відповідальності: відповідальності за майбутнє, за соціально-політичні наслідки рішень, за колективний розвиток. У цьому сенсі саме соціалістична перспектива претендує на те, щоб взяти на себе відповідальність за довгострокову долю суспільства і його майбутнього, інакше варварство.https://t.me/free_palestine17/14481?single

Довге панування неолібералізму і настільки ж довге відступлення лівих сформували свого роду культуру відчаю, доповнену утопічними ілюзіями щодо катастрофічних подій, які якось самі собою змінять ситуацію і зроблять неминучим перехід до нового суспільства. Цей тип мислення дуже точно описав Борис Капустін: «Ті з зневірених (вчорашніх) лівих, які вважають, що в цій ситуації розраховувати вже нема на що і чекати нічого, крім повної катастрофи, яка колись відбудеться і таким чином змінить світ, занадто оптимістичні. У такому світі катастрофа може статися, і фінансовий колапс 2008 року досить близько підвів до неї і показав у загальних рисах, якою вона може бути, але і катастрофа нічого істотного не змінить, не призведе до «зміни парадигм», якщо збережуться нинішні суб'єктності «раба» і «пана» і, відповідно, нинішня зупинка діалектики».Для того щоб потенціал назрілих змін перетворився на процес суспільних перетворень, необхідні практичні дії, що об'єднують і мобілізують сили, об'єктивно зацікавлені в цих змінах. Причому ця практична робота, в свою чергу, невіддільна від точного формулювання теоретичних питань і готовності давати на них чесну і тверезу відповідь. Як казав Вальтер Беньямін: «Бути діалектиком означає вловлювати в вітрила вітер історії. Вітрила — це поняття. Однак недостатньо тільки мати вітрила. Вирішальним є мистецтво їх правильно поставити». Таке завдання не може бути вирішене ні нескінченним повторенням найвірніших і найрадикальніших гасел, ні спробами механічного підпорядкування масових рухів заздалегідь сформованій ідеології чи організації. І найгірше, що можуть робити ліві, це відсторонюватися від повсякденних турбот більшості, від їх стихійного формування і далеко не завжди політично правильного, мотивуючи це «незрілістю мас».

Партисипативний бюджет, запроваджений Партією трудящих у бразильському місті Порту-Алегрі, а потім і в усьому штаті, може бути розглянутий як один із механізмів демократичного планування. У Росії за подібними принципами формувався п'ятирічний план розвитку Іркутської області, що здійснювався в 2015-2019 роках, коли губернатором там був Сергій Левченко. Показово, що складання плану починалося зі збору заявок і пропозицій на муніципальному рівні. Адміністрація регіону проводила консультації з мерами міст, депутатами та громадянами. Далеко не всі пропозиції та побажання виявлялися здійсненними. У підсумку було «отримано 1741 пропозицію від жителів 36 муніципальних утворень Іркутської області (85,7 % усіх муніципальних утворень) з понад 30 тем». В результаті реалізації «п'ятирічки Левченка» область різко поліпшила свої економічні показники, підвищилася заробітна плата, зростання промислового і сільськогосподарського виробництва стало явно випереджати загальноросійські показники. Вражаючими виявилися і фінансові результати — область майже повністю звільнилася від боргів. Натомість політичний результат цього успіху був передбачувано парадоксальним: федеральна влада домоглася дострокової відставки «червоного губернатора», який своїми досягненнями дискредитував діяльність своїх колег і федерального уряду, нездатних показати порівнянні результати. Що вкотре підтверджує відому істину: без боротьби за владу неможливо досягти серйозних суспільних перетворень навіть на локальному рівні, —(с) Борис Кагарлицький

Насправді подібне голосування попри його можливий іронічний характер відображає відповідну суспільно-культурну тенденцію. Радянський Союз штучно вирощував культ Тараса Шевченко користуючись відповідним посиланням з метою його[українського] національного поневолення відповідним «інтернаціоналізмом», що на ділі представляв скоріше прояв великоросійського шовінізму, проте ми звичайно можемо знайти приклад і іншої практики. Проте, зараз не про це. Іншим Разом.Тоді як Джеффрі Епштейн, як культурний феномен є більш народним, хоча і є породженням правлячих класів, тут варто сказати про Джеффрі - як про відповідний продукт суспільно-економічної формації, яка все ж таки є соціальною твариною, як і всі - ми. Тому Джеффрі Епштейн може мати більш глибокий слід, як:Відображенням власного - дзеркальне відображення. Тобто, бачачи в ньому себе, притому залежачи від індивідуального, як ідеал до якого варто прагнути, мова до речі тут йде необов'язково за сексуальні можливі практики, а як культ «успішного успіху» - впливова та забезпечена людина.

«На жаль, криза і загострення суспільних протиріч аж ніяк не гарантують їх успішного вирішення. Збирання під загальним прапором різних соціальних сил, класів і груп схоже на перетворення мозаїчного розсипу в цілісну картину, яка все одно складається з незліченної кількості самостійних фрагментів. І спроби побудувати всіх учасників процесу в одну колону, підпорядкувавши жорсткій дисципліні або централізованому управлінню, не дадуть очікуваного результату. Все це дуже погано працювало вже в XX столітті і вже точно не буде працювати в новому столітті.Проте нескінченні конфлікти і суперництво лівих між собою не тільки не зміцнюють рух, а й деморалізують суспільство. Описуючи кризу лівих політичних структур, Йохен Штайнхільдер, відповідальний за питання глобальної політики в німецькому соціал-демократичному Фонді ім. Фрідріха Еберта, зазначив, що відмінності між радикальними течіями і групами відображають об'єктивну неоднорідність суспільства і трудящих класів (що, до речі, вже в 1970-ті роки констатували радянські дослідники, які вивчали латиноамериканських лівих). Звідси робиться цілком очевидний висновок про необхідність «позитивно працювати з подібними відмінностями». І все ж доводиться визнати, що «це, втім, сьогодні не так вже й легко, бо є дуже багато речей, які нас розділяють (і повинні бути прояснені)».Проблема, однак, полягає не тільки в пошуку компромісів і об'єднуючих позицій, але і в розумінні самими лівими тих конкретних соціальних інтересів, на основі яких таке об'єднання в довгостроковій перспективі має відбутися. Іншими словами, мова йде про реконструкцію робітничого класу (як «класу для себе») через практичну діяльність і політичну боротьбу за свої найзагальніші інтереси.Роджер Саймон, посилаючись на грамшіанську концепцію гегемонії, зазначає, що формування нового історичного блоку, здатного взяти владу і перетворити суспільство, «вимагає трансформації політичної свідомості робітничого класу, а також членів інших класів і груп, чия підтримка необхідна для широкого блоку. Ідеологія цементує цей блок різноманітних класів і сил. А тому така ідеологія не може бути чисто класовою, відображаючи виключно інтереси буржуазії або робітничого класу».Роль інтелектуалів і політиків полягає, зрозуміло, зовсім не в тому, щоб вигадувати ідеології або, як стало з деякого часу модно говорити, смисли, а в тому, щоб знайти історично значущі точки дотику різних суспільних сил, спрямувавши їхню енергію в бік спільної справи. Але для того, щоб досягти цього, у самих інтелектуалів і політиків має бути розуміння цієї справи та її суспільної значущості, розуміння своєї місії. І тут знову неможливо не згадати заповіт Макса Вебера: якщо ви хочете чогось досягти, потрібна орієнтація на суть справи і відповідальність за наслідки своїх вчинків».

Дати соціологічне визначення сучасної держави можна, зрештою, тільки виходячи з специфічно застосовуваного нею, як і будь-яким політичним союзом, засобу — фізичного насильства.«Будь-яка держава заснована на насильстві», — говорив свого часу Троцький у Брест-Литовську. І це дійсно так. Тільки якби існували соціальні утворення, яким було б невідоме насильство як засіб, тоді відпало б поняття «держави», тоді настало б те, що в особливому сенсі слова можна було б назвати «анархією».Звичайно, насильство аж ніяк не є нормальним або єдиним засобом держави — про це й мови немає, — але воно, мабуть, специфічний для неї засіб. Саме в наш час ставлення держави до насильства особливо інтимне (innerlich). У минулому різним союзам — починаючи з роду — фізичне насильство було відоме як цілком нормальний засіб. На противагу цьому сьогодні ми повинні будемо сказати: держава є тією людською спільнотою, яка всередині певної області — «область» включається в ознаку! — претендує (з успіхом) на монополію легітимного фізичного насильства. Бо для нашої епохи характерно, що право на фізичне насильство приписується всім Іншим союзам або окремим особам лише настільки, наскільки держава зі свого боку допускає це насильство: єдиним джерелом «права» на насильство вважається держава , – Макс Вебер.

НІ НАРКОКУЛЬТУРІ!Відносно нещодавно на вулицях наших міст з'явилася мережа магазинів U420. Основний товар, яким торгують дані підприємці- марихуана і її синтетичні аналоги. Діють абсолютно відкрито, жодним чином не ховаючись. Це може означати лише одне: наркокультура зробила свій черговий наступальний крок.Проблема таких магазинів не стільки в тому що саме вони продають, їх товар менш шкідливий за той же алкоголь, боротьбу з яким, станом на зараз ми програли, що безсумнівно треба виправляти, а в самій легітимізації подібного явища. Тобто коли ще вчора певний вид наркотиків був табуйованим, а вже сьогодні лежить на вітрині, табу досить швидко зникає. Маркетинг робить дива. І це в даній ситуації найстрашніше не юридична легалізація, а саме активна реклама. Саме так колись сталося з алкоголем, коли він став рутинним елементом застілля. Люди почали сприймати його не як отруту для мозку і тіла, а як спосіб розслабитися і отримати насолоду/розрядитись/забутися/тощо. Сьогодні цей процес запущено з "травкою", завтра замість травки буде метамфетамін і інші різновиди важких наркотиків. Якщо ви думаєте, що ми драматизуємо- спитайте себе: чи могли ви 10-20 років тому подумати що в центрі столиці продаватимуть маріхуану відкрито, в магазині під вітриною?Саме так і працює наркокультура. Повільно поширюється і розповзається по соціуму, залишаючи метастази на його тілі. В часи коли наш народ веде боротьбу за виживання, поширювати таке явище, найпідліше що можна було зробити, адже перше що забирає будь-який наркотик- воля. Воля- необхідний елемент для будь-якого спротиву, забрати в народу здатність до спротиву зараз дорівнює смертному вироку. В усі часи наркотичні речовини використовували саме для того щоб закріпачити населення, подавивши волю. Саме тому зараз у світі часта ситуація коли найманий працівник після роботи замість того щоб зі своїми товаришами чинити спротив системі, що гнобить його, іде заливати свої проблеми алкоголем, закурювати нікотином і іншими речовинами. Але це лише перший крок, бо після підкорення волі наркотик підкорює і все тіло, виникає фізична залежність, лікувати яку ще важче. Багато хто, зрештою помирає від цього. Саме це є кінцевою точкою наркокультури. Смерть. В глобальному її розумінні. Саме її вона уособлює.Саме тому молодь "Чорного Стягу" провела відповідний агітрейд в Києві по точках існування даних магазинів. Таким чином ми демонструємо власну позицію і закликаємо всіх небайдужих чинити опір поширенню подібного явища. Бо ми обираємо життя. Ми обираємо майбутнє для наступних поколінь. Ми обираємо волю. Ми закликаємо всіх не допустити подальшого поширення цього явища. Ми зобов'язані знищити наркокультуру, допоки вона не знищила нас!Всі, хто солідарний з нашою позицією, пишіть нам в дірект, в месенджер на фейсбук, або на бот в телеграм. Будемо разом протидіяти всьому що є вороже трудовому народу України, як ззовні так і всередині.РАЗОМ І ДО КІНЦЯ!

Увесь світ кличе рятуй планету. Відмовся від трубочки. Сортуй сміття. Купи сумку з переробленого пластику. Приберіть світло. Наче глобальне потепління це тому що я забув вимкнути лампочку в туалеті а не тому що корпорації спалюють тонни вугілля щодня заради прибутку.Піднята ціла індустрія на почутті провини звичайної людини. Ти винен. Твоє сміття. Твій вуглецевий слід. Купуй йогурт у «правильній» упаковці. Правильна упаковка ніби змінює суть речей. А суть це те, що наше життя перетворили на конвеєр споживання, а тепер ще й змушують сортувати відходи від нього.А в цей час, десь за океаном - один танкер викидає стільки ж скільки твоя сім'я за сто років. Десь скидають відходи в річку бо штраф менший ніж вартість переробки. Капітал обчислює вигоду а не шкоду. Але ні, головний ворог це ти зі своїм пакетом з магазину.Вони не борються з проблемою. Вони її продають. Тобі впарюють нову "зелену совість" як останню модель телефону. Застаріла твоя екологічність бери нову з компостним ящиком на балконі. Просто плати. Інакше кажучи екологічна свідомість має бути товаром.Ми віримо. Змагаємося чиє сортування сміття правильніше. Соромимо один одного в соцмережах. Наче від цього повітря стане чистішим. форма конкуренції. Навіть у порятунку планети. Ми настільки захопились своєю провиною що забули про класовий гнів.Бізнес на апокаліпсисі, Тривога як товар. Відчуваєш себе причетним до порятунку світу коли кладеш пляшку у правильний бак хоча насправді просто безкоштовно працюєш сміттярем для тієї самої системи. Системи, яка продовжує рости. Бо її основа необмежене зростання прибутку, а не рівновага.І я не проти того щоб берегти природу. Я проти того щоб мені впарювали почуття провини замість того щоб бити по справжніх джерелах проблеми. По тих у кого реальні викиди, а не по тих у кого реальні тривоги. Проблема не в людях. Проблема в системі, що перетворює навіть наші добрі наміри на джерело наживи.Поки ми сортуємо сміття за кольоровими контейнерами хтось сортує наші кармани. І наша екологічність їм тільки на руки. Справжня екологічна революція це коли виробництво планується для людей, а не для ринку. Навіть цей текст стане частиною контенту про екологію. Все продається. Навіть критика. (c) Ivan Pepsi