etc etc

раптово зрозуміла, що з дитинства мене супроводжують вірші двох українських письменницьу першому класі в мене був «буквар». такий, знаєте, із дуже гарною обкладинкою — із тваринками та казками, які я обожнювала розглядати. десь у середині був вірш лесі українки, із рядками, які я памʼятаю досі:«ʼщо, болить?ʼ – мене питали,але я не признавалась –я була малою горда, –щоб не плакать, я сміялась»можливо, саме цей вірш вплинув на мою особистість. можливо, тому я ненавиджу говорити про власний біль і дуже смішно жартую. проте слова лесі супроводжують мене вже більше 15 років — завжди актуальні й чесні, завжди такі, що лунають у головіа потім я стала старшою. злішою. і, хоч на щастя й майже не бачила горя, все-таки встигла його торкнутися. тоді мені допомогла ліна костенка. прикольна жінка, якщо чесно. вона якось сказала:«і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: – так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!»і в цьому, насправді, моє головне юнацьке кредо — бути доброю, бути ввічливою. мені не важко — це моя звичка. і це не переростає в токсичну доброту та спробу всім догодити, а щось про щирість намірів і відкритість до світу, які я дуже ціную. цьому мене навчила саме пане ліна. і, можливо, деякі незнайомці, які колись були добрими для менемораль? я знаходжу любов у словах день безкінечний

я з дитинства мрію схуднути. десь років із 10я порівнюю себе з однокласницями, дівчатами на вулиці. у мене більші стегна, ніж груди — і я вважаю це своїм найбільшим мінусом. мені здається, що мене неможливо полюбити, якщо я не важу *, маю целюліт на сідницях і товсті рукиу 18 я починаю пити антидепресанти. життя перетворюється на жахіття, тому що мені неправильно підбирають препарат — і я гладшаю на 30 кг. мені страшно дивитися на себе в дзеркало. я відображаю свої найстрашніші страхи. я запихаю в себе безліч їжі, щоб заглушити гнів, стрес, образу та сум. потім я дивлюся на себе в дзеркало і плачу. я ненавиджу фотографуватися в повний зріст. мені страшно, що всі інші бачать, що я товстатакі думки в мене постійноі я знаю, що проблема рхп притаманна багатьом людям. про це не говорять, але я знаю, що це єя не можу запхати собі і іншим людям в голову те, що вони гарні в будь-якій вазі. це не працює. в це не повіриться. це хвороба, яка розʼїдає голову, якщо її вчасно не зловити. я не буду брехати й казати, що прийняття і усвідомлення себе буде легким, тому що воно не будеале ви точно важливіші за цифри на вагахневдалу фотографію замалу або завелику спідницю розтяжки на стегнахі будь-що, що ви в собі не любитеви — це ви. будь ласка, давайте проведемо молодість не в ненависті до свого тіла, а в любові до себе та свого здоровʼя. нехай цей пост буде вашим знаком, що ви не одні у цій боротьбі, що вас розуміють. і що ви обовʼязково зможете — здорово, без шкоди для себе, без мук і стражданьусе буде добре ви гарнави дуже гарна і дуже красива і ваша попа просто зе бест. неважлива, «худа» чи «товста»

я ненавиджу, що я не можу повернутися назадя ненавиджу це, хоч і впевнена, що в майбутньому буде лише краще. я ненавиджу, що не можу повернутися назаддо війнидо інсульту бабусідо операції мамидо армії татадо смерті першого собаки, ларікадо школи до першого курсуя так мріяла подорослішати. я так мріяла стати самостійною. але тепер я прагну бодай на хвилину, на секундочку повернутися в минуле — коли я була дитиною. я знаю, що тоді також були проблеми. але я була дитиною. усі мої були зі мною. я була дитиною мені часто сниться залитий світлом шкільний коридор. брунатний паркет, лазурна дешева фарба; ковирнеш стіну нігтем — і дістанеш до білої штукатурки. у пʼятому класі мені здавалося, що кабінети переміщуються — і тому я гублюся. я сумую за уроками алгебри, товстими зошитами та обговореннями в класному чаті. я сумую за тим, як уроки закінчувалися в 15:15 — і я йшла додому серед інших школярів. із третього поверху школи я завжди бачила свій дімя сумую. я сумую. я сумуюзараз усе краще, але я сумуюя часто сумую за першим курсом, за своїм першим коханням і переконанням, що я вже зрозуміла це життя. я сумую за осінню 2022 року, коли ми з мамою сиділи вдома й дивилися серіали. я сумую за тим, коли на волоссі тайка було більше рижини, ніж сивини. я сумую за тим, як читала по пʼять книжок за тиждень. я сумую за сонячним світлом о 5:37, яке заливало вікна моєї дитячої спальні. я сумую за парком і карамельним бамблом у вечері. я сумую. я сумуюя ненавиджу, що ніхто ніколи не зможе повернутися назадя ненавиджу дорослішати. я ненавиджу прощатися. я ненавиджу відчувати, наче щось важливе тече крізь мої пальці, коли я бачу рідних. я хочу поставити на паузу. будь ласка, нехай усе залишиться так. будь ласка, нехай усі мої будуть щасливі й здорові ще трошкище бодай трошкия так боюся я ненавиджу, що ти ніколи не можеш повернутися назаднавіть якщо хочеш навіть якщо хочеш більше за життя

колись роальд дал написав: «так сильний юний розум матильди продовжував розвиватися, живлячись голосами всіх тих авторів, які відправили свої книги у світ, немов кораблі в море. ці книги давали матильді надію і заспокоєння: ти не самотня»я була дивною дитиною. я майже не мала друзів, сиділа самотинням і постійно читала. моя мама в покарання забирала в мене художні книжки. а бібліотекарі не вірили, що я читаю по книжці за денья дуже люблю читати. це в мене з дитинства і раптово, о 22:53 19 лютого, я зрозуміла, наскільки це сформувало мене. і що голоси всіх тих персонажів із дитинства досі в мені живуть. і що я завжди можу повернутися до них, навіть якщо стала дорослою сашою. можливо, я змінилася. але ми завжди можемо подружитися зновуя думаю, що дуже важливо берегти те, що ти мала в дитинстві. дуже важливо не втратити себе маленьку в дорослому життіі оця я маленька — це книжки, завжди книжки. усі подарунки на день народження та новий рік — книжки. усі мрії — про книжкия думаю про себе 7-річну, 12-річну, 17-річну. я дуже по собі сумую. і книжки — це можливість повернутися до мене самоїрозумієте? навіть якщо ні, зрозумійте: дуже важливо мати щось, що нагадує тобі про справжню тебе. тому що це важливіше за буденність. ти — це ти

це мала бути рецензія на «марті супріма» з голою жопою шаламе на весь екран, проте це не вонаа пост про тупих і наглих людей — блін, як класно відгукується до фільму! хоч марті й ніколи не назвеш тупимзагалом, під час перегляду фільму — саме на фінальному, найбільш напряжному моменті — я випадково влізла в суперечку в переписці. ба більше: влізла настільки, що дуже сильно розізлилася від тупості та наглості людини, з якою говорилаі не замітила, як пропустила фінал фільму :) тобто я підняла голову на звуки — і зрозуміла, що втратила дуже класний момент (стрілянина — хто поняв, той поняв!)бляха, це настільки показово. ми витрачаємо ресурс і власний час на людей, які цього не заслуговують, хоча могли обрати себе. звичайно ж, уникнути всіх дураків не вдасться, проте зменшити їхню кількість, не віддаючи їм шани заволодіти своєю увагою — це точно. до речі, я перестала злитися десь через годину, бо зустрілася з другом й таки класно провела вечірмораль? люди сукі! ми кіси! а ще, до речі, як найзатятіша хейтерка фільмів із шаламе: «марті супрім» — бомба, і я хочу облизати кожний кадр. боже, а ця сцена з бджолами — я кричу й блюю водночас. захват. клас! подивіться, реально кажуяк вам «марті супрім»? чи часто зустрічаєте тупих людей? діліться!

привіт!у відень я приїхала в перших числах січня, була там близько 10 годин. ми добиралися з будапешту на фліксбасі (десь 3 години, ~1500 грн в одну сторону), з дорогою проблем не булоале цього дуже мало, щоб подивитися місто! воно просто чудове! от серйозно, відень недаремно займає перше місце серед найкомфортніших міст для життя. мені було інтуїтивно зрозуміло все: як проїхати громадським транспортом, де взяти квиток, скільки що коштує. у туристичних місцях місцеві послуговуються англійською + всюди англійською дублюються написи, тож все дуже адаптовано для туристів. але австрійцям подобалося, коли я говорила німецькою, навіть якщо це було просте «hallo 🥹»мої подруги зібрали мені безкінечний список з музеїв, але я не встигла в жоден! короче, треба їхать у відень на пару днів — не пожалкуєш. я скину в коментарях те, що мені радили дівчата. але ми гуляли по всьому центру + були на danube tower (дуже круто! там оця найвища гірка в європі, але ми не спустилися, бо вона не працювала). до речі, якщо студентка — раджу брати свій український студентський, бо австрійці його приймають і ми всюди проходили по знижках, якщо такі були! :3до речі, саме у відні я вперше зайшла в старбакс. взагалі не раджу! попсова херня! але вайб зловила!я сумую за віднем :( дуже хочу повернутися. уявляю, як там гарно, коли все квітне

привіт! зараз буде шокуюча відповідь, але щоб підготуватися до іспитів — потрібно не питати, як готуватися до них, а actually готуватисяце не грубість, а реальний досвід! просто зараз у мене взагалі не початий диплом, я відкладаю і тривожуся, хоча розумію, що негативних емоцій стане менше, коли почну. нас мозок намагається обманути нас і уникнути стресу прокрастинацією, але потім звинувачує нас у тому, що ми нічого не робимонайкращий спосіб із цим боротися — просто почати щось робития не знаю, які екзамени ти складаєш, але раджу почати з вивчення того, що виноситься на іспит. побудуй навчальний план і просто єбаш! тому що зараз ти якраз тривожишся через те, що тобі здається, що ти робиш недостатньо. звичайно ж, що це відчуття може виникнути й тоді, коли ти вже дуже завантажена, але тут варто відволікатися, дихати повітрям і розуміти, що ти молодецьфайтін! почни вже з сьогодні, не відкладаючи, навіть якщо це буде малесенька дія типу почитати дві хвилини. насправді найкращий спосіб — не думати, як зробити, а просто почати робити

дуже багато людей питають мене про те, як пройшов присейл квитків на бтстак ось — це дуже емоційно. це капець як виснажливо. це дуже морально виматує, тому що закид у вейтінг рум визначається рандомно — на мюнхен я була 70к+, на брюссель — 20к+. а на віпки — 3к+, у той час як знайомі, які заходили зі мною ж, були або дуже далеко, або взагалі вже купували було дуже стресово, коли я вже зайшла в мюнхен (мій перший пріоритет), а в мене зник інет :) я була в ахує, тому що в мене збило чергу. я ледве не вбилась одразу, бо в мене не вводився код мембершипу (затупив сайт), і я просто билася в припадку ярості. тому я пішла на брюссель і… вибила віпку там…одразу кажу, я купувала місце всліпу — сайт просто видав мені вільне місце за моїми фільтрами, тому що вільні сектори за секунду купували. я не знаю, наскільки це ризиковано, але дівчата кажуть, що я купила гарне місце (сидяча віпка з саундчеком). я досі хз! білет коштував €515 — це обʼєктивно дохера, це дуже багато, і до цього також треба бути готовим, що ти витрачаєш реально багато грошей за одну секунду що ще… у мене не було проблем із оплатою та інших лагів (окрім мюнхену). через години 3 після старту присейлу в брюсселі я вихватила ще 2 місця на трибуні в інший день, але не купила :/ бо дуже багато грошей, бляхаемоції досі змішані, дуже болить голова. натя і каріна, з якими ми мали їхати, купили в париж, тому ми трошки розділилися. але нічого! у цілому, це була одночасно байдужа херня і дуже стресова діч. напевно можна вважати мене везунчиком. я досі хз!

коли я збираю фотографії з відня, то розумію, що мій друг не скинув мені чудові знимки мене біля собору святого стефана. тоді ми змусили чекати китайських туристів, щоб зробити фото без людей, але, здається, даремно. попри те, повірте мені: відень — неймовірно класне містояк співав біллі джоел, «відень чекає на тебе»відень зустрічає мене снігом і майже забутою зі школи німецькою, яка неочікувано приємно звучить у голові. метром за 3,20 євро (головне — ніколи не переводити в гривні), величезним шніцелем з кислим картопляним салатом у пивній, де сидять лише старі австрійці, і запахом трави у центріколи я гуляю віднем, то думаю лише про те, як деякі види нагадують мені мій київ. закохані у відень, звичайно ж, кинуть у мене камінь, але не сперечайтеся: місцина біля danube tower — ну справжня суміш наших лівобережної, либідської та палацу спорту. можливо, це говорить мій сум за домом. можливо, величезна кількість української, яку я чую на вулицяхякась жінка підійшла спитати у нас, чи можна у віденській біллі десь знайти сир («творог, тобто, творог»), а ми — не знаємо. проте було приємно, що вона шукає цей сир, хоч ми і знаходимся в тисячі кілометрів від дому. це була перша моя така довга розлука з ним, то, хоч це й пост про відень, він все одно про мій дімяк і про величезну кількість лайна у віденській фотобудці біля центру, яку я не можу не згадати. зрештою, це все-таки мій пост, а не чийсь іншийколись артур ґолден у «мемуарах гейші» написав, що, виходячи у світ, ми все рівно не залишаємо те, що було нашим домом. цитата подана вільно, тому що книжку я востаннє перечитувала роки три тому, але з ґолденом згодна: у подорожах найприємніше нести в серці те, що робить тебе тобоюа кенгуру, зрештою, в австрії і справді не водятьсядоведеться їх знайти в наступній поїздці

терпіти не можу русню, яка неочевидно проривається в українську й західну культуру усе, що я знаю про heated rivalry, я знаю проти своєї волі. мені достатньо знати, що там є персонаж-росіянин, щоб забанити це лайно усюдиimagine my pure shock, коли є українці, які на серйозі дивляться це. ба більше: у мене навіть зʼявився пошуковий запит, щоб подивитися цей серіал УКРАЇНСЬКОЮ. тобто люди реально це дивляться. їм реально цікаво. бля?чесно, я не дивилася це сама — беру інфу по сюжету з цієї статтіале бля. позитивний герой із москви, якого грає актор-красунчик. російський міністр(!!!!!!), який по сюжету підтримує росіянина, коли він програв олімпіаду. батько цього персонажа завішаний військовими орденами (!!!!!!). те, що цей персонаж відданий!!!! росії!!!!! блять!!!!!!!в оригінальному романі менше російського контексту, але шоуранери пихають це усюди. і в мене питання — навіщо дозволяти срати собі в голову русні? навіщо витрачати на це час, навіщо платити за інтернет, щоб подивитися це? тому що ця хуйня робить набагато більше, ніж просто розказує про спортсменів-геїв, як думають вестерни — це свідома нормалізація російської культури й наративу в глобальному дискурсі (і ось, ми знову тут)короче, фу блять!