Портников

Згадайте, як українське суспільство опиралося 8 травня і захищало 9 мая, як адміністрації Кучми та Януковича плекали радянський канон, а спроби Ющенка добитися хоча б примирення між самими українцями, які природно опинилися під час війни у різних арміях, зіштовхувалися з опором – бо багатьом мешканцям колишньої Української РСР здавалося, що президент зазіхає на святе, що незалежність незалежністю, а як же ми без 9 мая. Боляче думати, що за своє одужання від мороку російських фальсифікацій і міфів український народ сплачує таку високу ціну. Нестерпно розуміти, що якби не анексія Криму, не війна на Донбасі, не ця велика війна, то ми борсалися б у цьому радянському лайні ще десятиріччями, може й без особливих шансів виплисти на чисті води. Але вже як є. І тепер 8 травня ми будемо розуміти, що непокаране зло (а Радянський Союз, цей псевдонім шовіністичної Росії, був саме непокараним злом) обов’язково повертається в усій своїй агресивності, як тільки притупляється пам’ять про жертви війни. І якщо з цього уроку не зробити висновку хоча б тепер, війни на наших «кривавих землях» будуть повторюватися ще не раз.

Щоб зрозуміти, як насправді працює проросійська пʼята колона в нашій країні - і як вона намагається зробити своїм союзником владу і використовувати образ «захисників Зеленського», варто подивитись на чергові наїзди на мене після інтервʼю каналу «Бомбардир».У цьому інтервʼю я чітко кажу, що війна - наслідок того, що українці з першого дня незалежності не усвідомлювали небезпеки і на виборах - завжди - з 1991 року - голосували за того, хто краще домовиться з Росією. Я спеціально роблю виняток щодо виборів 2004 року, але нагадую що там перемога була обумовлена Майданом, а свій перший візит новий президент здійснив до Москви. Інтервʼюєр спеціально уточнює, чи те ж саме було в 2014 році і я це підтверджую - таким чином 2019 рік виглядає закономірним продовженням процесу національної сліпоти. І, до речі, цей процес продовжується - ви самі знаєте, як багато людей досі вірять, що з Путіним можна домовитись і вже шукають, хто б це міг зробити. Що роблять пропагандисти? Звісно, кидаються на захист Зеленського - і я впевнений, ще гроші за це беруть. І сперечаються з тезою, яку я не висловлював - що вся справа тільки у 2019 році - тезою, яку я якраз висловлював - що процес сповзання у війну почався у 1991 році. А для чого?А для того, що ці люди до війни були не тільки обслугою офісу, але й пʼятою колоною Москви. Вони обслуговували її інтереси, вони обслуговували інтереси Медведчука і логічно були делеговані своїми кураторами допомагати новій владі - строкатій і заточеній на фінансовий успіх, а не на цінності. І їхньою головною задачею є сіяти розбрат і допомагати в цьому тим, кого вони насправді обслуговували завжди. Тим, чиїми однодумцями вони завжди і були, з часів Януковича, та ще й раніше.Так, вони копають могилу нам, українським державникам. Але іронія долі в тому, що в цій могилі разом з нами прогнозовано опиниться і Зеленський, якого вони так завзято захищають.Не розумію тільки навіщо у нього платять за цей похорон.

Багато хто з моїх українських читачів і глядачів сьогодні запитує, чим я керувався, коли попереджав, що якщо російсько-українську війну не вдасться зупинити за чотири роки, ми станемо свідками - і учасниками - нового великого протистояння. А деякі просто наполягають на тому, що відбувся збіг обставин, що Сполучені Штати та Ізраїль в будь-якому разі напали б на Іран - і російсько-українська війна тут ні до чого.І це сприйняття реальності знову нагадує нам, як важко сприйняти логіку реальних процесів навіть тим, хто знаходиться у самому їхньому епіцентрі - не кажучи вже про спостерігачів. В Ізраїлі війну Росії проти України відразу ж оголосили «не своєю війною». Мені це в обличчя говорили мої колеги, інформовані ізраїльські дипломати і журналісти в перші ж тижні після великого нападу Путіна. І мої нагадування про те, що Іран не випадково постачає Росії «шахеди», що Україна перетворюється на полігон для іранських військових нікого не переконували. Навіть 7 жовтня 2023 року нікого не переконало, хоча за цим нападом на Ізраїль і подальшими подіями очевидно стояв Іран, який залишався союзником Росії.Тепер дійшла черга до України, де можуть бути впевнені, що війна Сполучених Штатів та Ізраїлю проти Ірану - «інша війна», яка навіть відволікає увагу світу від України. І тут нема чого заперечувати: очевидно відволікає. Та ще й може створити небезпечний дефіцит систем протиповітряної оборони. І допомогти Росії із поповненням бюджету за рахунок нафтових доходів. Але все ж таки це одна війна - війна головних світових сил за впливи і владу. Росія, яка програла «холодну війну» і змушена була погодитися із незалежністю своїх колишніх володінь, намагається взяти реванш за допомогою грубої сили і повернути собі домінуючу роль у Європі та зберегти впливи в інших регіонах світу, зокрема на Близькому Сході. Китай, який якраз завдяки результатам «холодної війни» перетворився на економічну суперсилу, прагне отримати політичний вплив, який буде відповідати його вазі - так, як це бачать у керівництві Комуністичної партії Китаю. Сполучені Штати, які всі ці десятиріччя були авангардом колективного Заходу, намагаються скористатися цією роллю для стримування Китаю і посиленню власного впливу. А Китай і Росія бажають витіснити Америку. В цих умовах зіткнення є неминучим, а атаки на тих, хто або є союзниками Заходу, або прагне ними бути - неуникненними. Я ще у 90-і роки минулого сторіччя попереджав, що якщо Україна буде намагатися не просто проголосити незалежність, але стати «справжньою» незалежною державою із власною зовнішньою політикою, її конфлікт з Росією не забариться. І попереджав не один я: у Кремлі виступили з відповідною заявою просто в день проголошення незалежності України! З Ізраїлем все теж прозоро: практично з дня свого утворення він був незаконною, нелегітимною державою для всього арабського світу та майже всього «глобального Півдня».Тобто мова йде про атаки на країни, зникнення яких з політичної карти світу не має викликати особливих емоцій. Ізраїль для своїх ворогів - просто нелегітимне утворення на землі Палестини. Україна для тих, хто хотів би закрити очі на російські амбіції - просто шматок Росії, який з незрозумілих причин оголосив незалежність. Ви самі можете подивитись на мапу світу і знайти нові «вразливі» країни. От, скажімо, напад на Тайвань: практично ні у кого ж немає сумнівів у легітимності китайських претензій, отже якщо б Сі Цзіньпіну вдався бліцкриг, залишалося б тільки розвести руками. Але ніяких бліцкригів, як бачите, не відбувається - і не відбудеться, бо у війні глобальних сил це є майже виключеним. Парадокс в тому, що той самий американський президент, який розуміє цілі Ірану щодо Ізраїлю, не готовий усвідомити цілі Росії щодо України і справжні амбіції Китаю, який допомагає і Ірану, і Росії. І саме це тотальне неусвідомлення створює можливості для поразки Сполучених Штатів у глобальному протистоянні - яким би не був їхній потенціал.Бо для того щоб виграти і навіть для того щоб вижити потрібно змінити оптику війни.

В мене немає жодних сумнівів з приводу того, що на справжніх переговорах злодійський обстріл мирного населення є приводом до відмови у їхньому продовженні та інших дипломатичних демаршів.Але проблема в тому, що те, що ми спостерігаємо сьогодні — не справжні перемовини, а намагання України та її європейських союзників не дати можливості адміністрації Трампа звинуватити Київ у небажанні досягти миру, вийти з процесу й навіть припинити допомогу Україні. Тому насправді перемовини ми ведемо з американцями. Росіяни там для мебелі і у них та ж сама задача, що й у нас — самою своєю присутністю переконувати Трампа у своїй миролюбності. А те що у Вашингтоні воліють не помічати обстрілів України в момент перемовин — це вже на совісті їхніх американських учасників. Ну і наостанок: чи відбудуться колись справжні перемовини із Росією? Об’єктивні передумови для цього у найближчі роки практично відсутні. Навіть в разі істотного зменшення економічного і військового потенціалу противника. Швидше ми будемо мати справу із поступовим затуханням війни й головними нашими зусиллями мають бути дії, спрямовані на виснаження російських ресурсів. Участь у імітованому переговірному процесі з метою не допустити відмови США від тиску на Москву є істотною частиною таких дій.

Результати першого туру президентських виборів у Португалії тільки підкреслюють тенденцію, яка посилюється у Европі та й на Заході загалом. До другого туру увійшли представник традиційних лівих Антоніу Жозе Сегура та лідер ультраправої партії Чега Андре Вентура. При цьому особливої консолідації навколо поміркованого кандидата не спостерігається. Премʼєр-міністр країни та лідер консерваторів Луїш Монтенегру обережний, бо не бажає загострювати стосунки із ультраправим електоратом, ба більше - бажає його перехопити. Й така нерішучість тільки посилює позиції ультраправих. В Європі вже є країни - і провідні - де саме ультраправі є головними партіями правого спектру, а традиційні консерватори залишаються при владі тільки дякуючи хитким союзам з традиційними лівими та лібералами. Що тільки полегшує задачу ультраправим політикам від Вашингтона чи Будапешта, готових звинувачувати традиційних консерваторів у відмові від принципів. Але якщо такої консолідації не буде, ультраправі стануть все більше перемагати на президентських й парламентських виборах по всій Європі.Ще одним наслідком цього процесу стане - якщо вже не стало - усвідомлення лівими того простого факту, що вони не можуть боротися із сучасними постфашистами у білих рукавичках і для успіху їм потрібні власні радикали. Це вже відбувається, скажімо, у Франції, де найпопулярнішим політиком лівого табору є одіозний Жан-Люк Меланшон. В результаті європейцям невдовзі можуть запропонувати той вибір, який вони вже робили сто років тому - вибір між Адольфом Гітлером та Ернстом Тельманом.

Спікер Державної думи Російської Федерації Вʼячеслав Володін під час публічної наради з Путіним на повному серйозі переповів російському президенту вигадану новину з хорватського сатиричного часопису про те, як в Албанії заарештували призначений міністром штучний інтелект за корупцію. Відомий здебільшого своєю підтримкою співака Шамана, спікер якось навіть не подумав, що штучний інтелект заарештувати неможливо. Але справа навіть не в цьому. Ми з вами часто говоримо про проблеми у державному управлінні України — і справедливо критикуємо ситуацію, що склалася. Але просто подивіться, як деградувало державне управління Росії за Путіна. Це ж не просто четверта особа в державі — ідіот, не здатний зрозуміти що під телевізійні камери такі новини президенту не розповідають. Це означає, що ідіоти всі навкруги. Що не існує служба перевірки фактів, що не існує референтура, що спікера не готують до зустрічі із президентом країни, який один вирішує долю всіх чиновників.І повірте мені, як людині, яка десятиріччями працювала в російському парламенті — так ніколи не було. І саме тому я дуже задоволений тим, що я бачу. Він її таки угробить. Хай тільки глибше закопує.

Театр «гласності».Саме тому коли одного прекрасного дня на одному з депутатських зʼїздів Олесь Терентійович Гончар підійшов зі мною до Віталія Олексійовича Коротича і сказав, що хотів би, щоб я друкувався в «Огоньку», я ввічливо подякував – а коли Коротич відійшов, сказав Олесю Терентійовичу, що ніколи не буду цього робити. Я знав, що виглядаю невдячним бовдуром, що про таку рекомендацію – Гончара Коротичу – може мріяти кожен молодий журналіст, мені ж і 23 років не було. Але я сподівався, що Олесь Терентійович, який розумів мене у найкритичніші моменти моєї роботи у ті часи, і цього разу мене зрозуміє.Він і зрозумів. Не став мене переконувати – Гончар взагалі не мав властивості наполягати, тільки поцікавився, що мене відлякує, може непевність у власних силах. Я, щиро кажучи, не міг йому точно пояснити своїх емоцій і тільки сказав, що відчуваю себе чужим у редакції «Огонька» й навряд чи знайомство із Коротичем щось тут зможе змінити. Тут Гончар посміхнувся і сказав, що знайомство із Коротичем може тільки посилити таке відчуття, якщо воно вже зародилося, й ми більше не поверталися до цієї теми.Ну, а згодом все ж таки відбувся той самий путч, і Коротич не повернувся з Америки, де тоді перебував і почав там викладати. І це теж була одна з найбільших загадок тих часів – як це головний «прораб» перебудови не повернувся з Америки саме тоді, коли у Росії перемогла демократія, а його рідна Україна проголосила незалежність? Але тепер ясно, що його мотивами міг керувати просто потаємний страх бути викритим – і він приїжджає тільки тоді, коли його колишні колеги повертають собі владу. І саме до тієї країни, де вони цю владу повертають. Один із найвідоміших українських поетів ніколи не був українським громадянином. Ніколи. І всі його коментарі до українських подій – аж до сьогоднішнього дня, коли його роботодавці знищують його Батьківщину – завжди були коментарями агента КДБ. Бо адептом «гласності» йому вже прикидатися не потрібно, зараз зовсім інша конʼюнктура.Ну, і наприкінці – просто дитячий спогад. Ми з моєю тіткою гуляємо київською вулицею Немировича-Данченка, де вона тоді мешкала. Назустріч йде літня людина, яка шанобливо знімає перед тітонькою капелюха. Але вона лише гордовито піднімає голову. В її великих тьмяних єврейських очах тільки гнів. Вона не відповідає.Згодом я дізнаюсь, що це її земляк з черкаської Кам’янки, вчений і батько відомого поета. І що тітка йому не довіряє. Не пояснює мені до кінця, чому – тоді дітям не все пояснювали, але не приховує емоцій.Вже наприкінці 90-х, коли Коротич повернувся до Москви, під час однієї з зустрічей я згадаю цю сцену і скажу йому, що у нас з ним спільне кам’янське коріння.Більше Віталій Олексійович ніколи зі мною не розмовляв.

Коли я намагаюся пояснити, що головним результатом російсько-української війни для Путіна став різкий поворот від орієнтації на Європу до орієнтації на Азію — і що цей поворот абсолютно усвідомлений, це перемога тих сил, які з часів Петра І відчували огиду до європейської декорації Росії, — для багатьох це звучить як політичне перебільшення. Ніби я намагаюся створити викривлений образ Росії лише тому, що вона воює з Україною та загрожує самому існуванню нашої держави й українського народу.Але насправді війна з Україною — лише частина цього процесу. Це інструмент великої політичної й національної переорієнтації Росії та росіян. Щоб переконатися в цьому наочно, достатньо було подивитися трансляцію фестивалю «Інтервідєніє», до якого звертався Путін. Це не альтернатива «Євробаченню», а цілком азійський фестиваль поп-музики, перемогу на якому здобув співак із В’єтнаму. І в цьому немає нічого «поганого» чи «доброго» — як немає нічого «поганого» чи «доброго» у тому, що В’єтнам чи Малайзія мають власну культурну та цивілізаційну традицію. У радянські часи все виглядало інакше. Радянська естрада, коли з’являлася на міжнародних фестивалях, намагалася виглядати, хай і провінційною, але європейською. Міжнародні конкурси тоді охоплювали переважно східноєвропейський простір і за своєю природою були саме європейськими. А азійські співаки, навіть радянські, на таких сценах виглядали екзотикою. Люди, які це пам’ятають, можуть порівняти, як сприймали польську зірку Марилю Родович чи, скажімо, радянську співачку з Казахстану Розу Римбаєву.Тож ви можете запитати: що тепер буде з тими росіянами, які вважали себе європейцями або принаймні намагалися ними здаватися? Відповідь проста: ті, хто видавав себе за європейців, тепер видаватимуть себе за азіатів — їм не звикати. А ті, хто справді вважав себе європейцями, або виїдуть, або вимруть — незалежно від їхніх політичних поглядів. Бо це кінець імперії Петра І й початок чогось абсолютно нового. Точніше — чогось старого: повернення до Московського князівства до переяславської доби.І коли я кажу, що лінія фронту, яка й далі проходитиме між українською та російською арміями впродовж наступних років, водночас стане цивілізаційним кордоном Китаю, я не перебільшую. Я просто констатую факт.

Трамп знову говорить про те, що Зеленському доведеться піти на угоду, і ми починаємо обговорювати, на які ж поступки американський президент буде штовхати українського колегу, що він скаже під час їхньої майбутньої зустрічі у Сполучених Штатах, чи не стане Трамп на бік Путіна під час тристороннього саміту.Тобто ми знову починаємо дискутувати про власні очікування у неіснуючій реальності. Не має жодного значення, які поступки мав би зробити Зеленський, тому що жодні поступки Путіну не потрібні. Не має значення, на чиєму боці буде Трамп під час тристороннього саміту, тому що самого саміту не буде. Усе це існує виключно у світі Трампа, який не перетинається з реальністю.Путін, між тим, діє за власним планом. Він тягне час і посилює ескалацію. Якщо Трамп буде раптом надто сильно тиснути, Путін знову запропонує відновити переговори й, можливо, надішле для участі вже не Мединського, а Рябкова чи навіть Лаврова. При цьому він знову буде запрошувати Зеленського приїхати до Москви. Зеленський відмовлятиметься, а Трамп продовжуватиме говорити про тристоронні зустрічі. І водночас російські дрони летітимуть у європейські країни, Трамп цього не помічатиме, а ситуація дестабілізуватиметься, якщо не буде адекватної реакції бодай з боку європейців.Поруч із згадкою про Зеленського Трамп знову вимагає від європейців запровадити санкції проти покупців російської нафти. Це слушне зауваження. Захід мав би обмежити закупівлі як російської нафти, так і нафтопродуктів, вироблених із неї. Чи зупинить це війну? Ні. Бо для Китаю й Індії солідарність із Росією — не лише економічне рішення. Це основа їхньої стратегії: те, що дозволяє Китаю будувати власну гегемонію і залишатися незалежним від тиску Заходу. А сам тиск може дати зворотний результат: збільшити доходи Росії, адже Індія й Китай просто шукатимуть інші ринки для збуту продукції. А якщо все ж таки цей економічний тиск дасть результат і зруйнує російську економіку? Відкрию вам великий секрет: у такому разі нам Трамп буде непотрібний. Ні в кімнаті переговорів, ні поза нею. Якщо у Путіна почнуться серйозні проблеми, він сам знайде спосіб завершити війну без будь-якого Трампа. А якщо проблем не буде, він лише й надалі використовуватиме слабкість і некомпетентність Трампа для посилення впливу Китаю та Росії.

Насправді найцікавішим буде не те, що Дональд Трамп скаже 8 серпня, найцікавішим буде те, що відбудеться наступного дня. Ми вже розуміємо, що ніякої чарівної палички в кишені Дональда Трампа немає, а його провина зовсім не у відсутності цієї палички, а у створенні ілюзії її наявності. Якщо виявиться, що Китай і Індія проігнорують американські санкції й продовжать торгівлю з Росією, а Росія продовжить війну - швидше за все так і буде - це означатиме, що Сполучені Штати не здатні навести порядок і встановити мир там, де війна не лякає світ «глобального Півдня». І тоді у Трампа є два шляхи. Перший - змиритися із власною безпомічністю й намагатися захистити те, що ще не захоплено «другим світом» (який, звісно, буде наступати, бо переконається у західній немічності). Це смерть геополітичної Америки і глобального Заходу. І другий - не вгамовуватися й тиснути на Росію, Китай та Індію чимдуж сильніше, посилювати військову допомогу Україні, витрачати сотні мільярдів доларів на цю допомогу і переорієнтацію американської економіки на протистояння порушникам світового порядку. Так, такий підхід включатиме ризик початку Третьої Світової Війни ще за каденції Трампа, проте іншого виходу зберегти Америку великою не існує і ніколи не існувало.Трампу доведеться зробити найскладніший вибір за всю недовгу історію американської державності.