Telegram statistics channel - @poetryukraine

+ + + Минала зима. Вона причинила вікно,як закривають книжку, коли все одно,що станеться наприкінці з мандрівниками.Головне, що оповідь скінчиться наприкінці.Головне – зима за вікном, книжка в руці.І зарубки в пам‘яті, мов закладки між сторінками. Все інше – лише здогадки і слова.Минає зима, взимку стаються дива.Бог народжується, щоб навесні померти,так нічого й не пояснивши. Пора зими.Наче душі над мертвими, стоять над містом дими.Час повертатись і збирати пожертви. Холодно як, - сказала вона і причинила вікно. -Я чекала на розуміння, і це не воно.Можна ж було пояснити, можна було написати.Минулої зими вона теж лишилась сама.Було гірко, зима була як зима –так, ніби хтось свариться з небесами. Але точилося світло молодим молоком.І місяць висів за вікнами, над ставком,і в книзі нічого не говорилось про безнадію.Світ був таким, як є, він завжди такий:не те, щоби непереконливий, просто – неговіркий.Я завжди, - сказала вона, - знала, чим володію. А чим ми всі володіємо? Жалем і співчуттям.Життя ніколи не називає себе життям.І смерть не каже, що тут чуже, що наше.Між тим, коли Бог народиться і коли помре,нам лишається нехитре вміння старе –вірити в те, що цього разу все буде інакше. Все може бути інакше. Нас ніхто не прирік.Просто триває зима. Починається рік.Теплий сволок небес, золоті принади.Світиться, світиться світло в нічному вікні.Віра, вона ж тримається не на знанні,а на розумінні того, що ми можемо чогось не знати. Тоді теж був сніг, згасали серця вогнів.Головне - вміти розпізнавати гніві вміти закохуватись, попри тягар провини.Темні вікна її, прочитані нею рядки.Ходять душі під вікнами, мов колядники.Співають разом із мертвими і живими.Жадан

Мої знайомі жінки, які втратили на війні дітей,узялися міцно за руки, зробили велике коло.Стоять у ньому посеред свого життя, немов посеред пустелі.Довіряють хіба що одна одній,а більше тепер нікому. Коло розгойдується, наче хтось навмисне штовхає жінок у спини.Від крику жіночі шиї покриті синцями, немов коралями.Коло розширюється, набрякає сльозами, випирає судинами,коло не має кінця і краю, не має кінця і краю. Сплітають пальці, діляться силою, не говорять нічого. Обіймаються, довго стоять незворушно, потім розкачуються. Зверху це коло нагадує провалля, обведене чорним.Напевно, Бог його зверху десь так і бачить. Він же бачить. І коли земля під ногами жінок стає надто м’якою, і далі триматись на ній стає важко та одиноко, в середину їхнього спільного кола падає так багато любові —наче сльоза, що скотилась сюди із Божого ока. І цією любов’ю коло наповнюється, коло гаряче піниться.І сильні жінки, обійнявшись, відпустивши себе на волю, стоять прямо, як стрілки годинника, що зійшлися опівночі,відраховують початок нового дня, початок усього нового. Тетяна Власова

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.Заручниця щоденних новин і низького тиску, іпобуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнямивтоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,і я вибиратиму всі спогади з його голови.А потім поставлю чай із гілочками смородини,вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,і сонце впаде в кропиву за чужими городами,і нитимуть груди у передчутті його темних рук. Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливаминас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.Мурашка повзе виступами її худої спини.Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силитьсязгадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни. А потім бере відро, набирає води пригорщу,Вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.Ірина Цілик

Перші дні листопада.Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку.А він думає: чуже місто, чужа кімната —як я її тут залишу?Третя по обіді.Суха осінь.Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно.Світло таке легке.Вона четвертий день у дорозі.Хай їй хоча би тут буде спокійно.Якщо буде потрібно —поправлятиму ковдру.Якщо буде холодно —причинятиму вікна.Спробую перехитрити її застуду невиліковну.Я сам усе це вигадав,вона ні в чому не винна.Як я її залишу?Незабаром почнеться вечір.Швидко стемніє, повітря остигне.Краще вже охоронятиму її речі.Краще вже грітиму її стигми.Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,раптом птахи почнуть битися в стіни,раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,раптом забуде все, що говорила до цього,раптом серце її, золоте й шалене,буде битись тепер для когось чужого.Хай спить. Хай розбереться зі снами.Хай її нинішні сни перетечуть у колишні.Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає.Навіть якщо їй буде снитись хтось інший.І ось він сидить, відраховуючи хвилини.Сидить, нервує без потреби.А вона не прокидається лише з тієї причини,що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе.Осінь над ними з льоду й сталі.Холодні ріки, незнайомі люди.Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі.Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде.Жадан

Ці міста дарували вугілля й сіль. І коли всі йшли – то пішли не всі,хтось лишився бути чорнóземом. Тут був дім, у домі було вікно,фото в рамці, де в повних строях –молода прабаба з сестрою.У річок були вагота і плюскіт.Звідси рідним слали квапливий плюсик.На речах залежався порох.Попідтинню пройшовся ворог.І тому не вагайся, стріляй на звук.Хай молитва гніву в дитячих вухахзастигає гарячим воском.Пляма крові коло кіоску –там колись був хліб і пряники теж.Ребра вулиці чорні після пожежі.Вітер носить попіл книжковий.І червона вуглина мовипам'ятає стукіт брудних чобіт,і покотиться у великий світ,і усе там раптом підпалить. І лише виноград п'ятипалийще стуляє докупи стіни чиїсь.Ці міста і довгі за них бої –наче скалки під нігті віри.Попід вікна ходить голодний звір,він хапає і забирає,якщо стомлено спати скраю.І тому хоч ріж себе, та не спи.Покоти вуглину через степи,хай ця мова зробиться криком.Над містами, як прапори,хто не вийшов, не захотів, не встиг,хто збирає попіл спалених книг.Покоти вуглину через гаї,відшукай своїх, позбирай своїх.Ми жили тут і далі житимем.Маєш мову – так і скажи їм.#марорКалитко

+ + + Торкатись так, як торкаються книг.Перших рядків протоптаний сніг.Зимова сповільнюється течія.Хто це читає тебе?Це я.Хто це читає тебе, як вірш?Облиш, говориш,просиш, облиш.Останні з прочитаних таємниць –гострі метафори твоїх ключиць.Читати родимки і хребцікольору олова в молоці,Брайль, прочитаний навмання,пальців отримане знання.Вчи мене, Брайле, свідчи, учи.Мов книгу, читати її вночі.Теплих вен її довгий шов,список тих, хто від неї пішов. Як торкаються сторінок,списаних іменами жінок,знайдених в шафах записників,з адресами зраджених чоловіків.Це я читаю тебе, як письмо,це я говорю до тебе – пітьмо,граматико зчитаних передпліч,шрифтів твоїх вереснева ніч.Мово, якою я мовчу,мово дихання і плачу,мово ліній на тихій руці.Сидять при столі мовчазнічитці.Ніхто не скаже, ніхто не здасть.Зчитують книгу твоїх зап’ясть.Зчитують шрамів родинні листи.Це ти, говорять, боже, це ти.Це ти являєш тканину письма,з якої прописується зима,в яку врізаються навеснілітери – приголосні і голосні.Це ти даєш імена, це тививодиш, мов світло з темноти,голоси із глибоких мовчань.Я не розумію твоїх повчань.Граматико подиву і зими.Хто це кохає всю ніч? Це ми.Повільно дочитую до кінця.Світло торкається її лиця.Жадан

За вечерею з європейськими інтелектуалами запитали: Що для вас Україна і чому ви усіспіваєте про готовність вмирати за неї?Чи не краще було би домовитися і жити?Чи ж спокійні людські життя не цінніші?І я подумала:спробуй, живи й домовся, якщо віддають половину тіла людини, яку ти любиш.І ще подумала: буває, що падаєш від утоми, а щось невидиме бере на руки й ніжно тебе проносить крізь чумацьку печаль – просто до моря.А буває так, що землю гризеш од відчаю, а вітер тебе здіймає, і ніби бачиш одну з ваших рік, простерту сильним крилом із пір'ям дрібних приток. А ще, буває, будуєш дім і приходять чужі руйнувати до каменя. Але ти встаєш – навіть опісля розстрілу – і будуєш спочатку. А буває, що їдеш крізь нашорошені села, де жінки, старі та діти, де століттями поспіль козацькі похорони з голосінням при гробі,але щороку до Великоднябілять хати, і сливки, і яблуні.А ще буває, що легко цілуєш у шию –і сіль тобі на губах, і Україна. Але від мене чекали короткої відповіді. І я сказала:це повітря в легенях, загострене почуття справедливості і свободи.xxxКатерина Калитко

Як ми будували свої доми?Коли стоїш під небесами зими,і небеса розвертаються й відпливають геть,розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.Будуй стіни з водоростей і трави,рий вовчі ями й рови.Звикай жити разом з усіма день при дні.Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.Клади камінь при камені, будуй свій дім,на глині, на чорноземі твердім,вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.Потрібно мати місце, якого буде шкода.Вода чогось варта, якщо це питна вода.Коли справді шукаєш винних, то це не ми.Все життя ми будували свої доми.Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.Якщо можеш мене спинити, ну то спини.Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,доведеться крім мене забрати й моє житло.Поближче до сонця, подалі від пустоти.Дерева будуть рости, діти будуть рости.На тютюновому листі виступає роса.Ми будували так, ніби вивершували небеса.Мов упорядковували висоту.Ніби словами наповнювали мову пусту.Ніби повертали речам імена.До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.Мова зникає, коли нею не говориться про любов.Ночі не мають сенсу без темноти.Світи наді мною, чорне сонце, світи.ЖаданСергію Вікторовичу 50🥳

***І нічого не поміняється. Літо прийшло – і так само стихне.А ти лежатимеш горілиць на зелених карпатських схилахіз тим, кому за жодних обставин не віритимеш до кінця.Спека протримається трохи довше, ніж ти би хотіла, і на початку вересня, вимучена і тонка, відірвеш його від повій,торкнешся його зап'ясть – а він такий гарячий від Бога –здається, тільки поглянь, і займеться, немов сухостій.І тоді згадаєш мене – справжнього і дощового. А я, власне, як жив без тебе так і живу,але часто про тебе думаю, час від часу купую JackDaniel'sрідко буваю вдома, курю Галуаз і траву,і відбиваюсь від тих, хто мене називає генієм. А я, власне, як жив без тебе так і живу, кохаюся із усіма підряд.Так само пишу тобі часом, дзвоню на старі недіючі номери,розмовляю із оператором, приймаю якийсь недіючий препараті засинаю, неначе малюк, на рахунок «три» І спробуй сказати, що я граю якось нечисто –я просто не лізу та не виламую ліній твого життя, як іншим.Звичайним дощем стирчу від початку осені у твоєму місті,і дивлюсь як тобі без мене стає щохвилини гірше. Олексій Чупа