Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната —як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь. Посиджу, доки вона спить, заговорюючи постійно. Світло таке легке. Вона четвертий день у дорозі. Хай їй хоча би тут буде спокійно. Якщо буде потрібно —поправлятиму ковдру. Якщо буде холодно —причинятиму вікна. Спробую перехитрити її застуду невиліковну. Я сам усе це вигадав,вона ні в чому не винна. Як я її залишу? Незабаром почнеться вечір. Швидко стемніє, повітря остигне. Краще вже охоронятиму її речі. Краще вже грітиму її стигми. Раптом, коли я піду, ріки затоплять кімнату,раптом птахи почнуть битися в стіни,раптом дерева обступлять її й поведуть на страту,раптом сусіди почнуть рвати тіло її на частини,раптом, щойно я вийду, вона забуде про мене,раптом забуде все, що говорила до цього,раптом серце її, золоте й шалене,буде битись тепер для когось чужого. Хай спить. Хай розбереться зі снами. Хай її нинішні сни перетечуть у колишні. Навіть якщо в своєму сні вона мене не впізнає. Навіть якщо їй буде снитись хтось інший. І ось він сидить, відраховуючи хвилини. Сидить, нервує без потреби. А вона не прокидається лише з тієї причини,що боїться, прокинувшись, не побачити його коло себе. Осінь над ними з льоду й сталі. Холодні ріки, незнайомі люди. Найбільше вони бояться, що все це триватиме далі. Найбільше вони бояться, що більше нічого не буде. Жадан