Telegram statistics channel - @plomin

Щоб осягнути глибину філософії трагічної надмірності Петера Весселя Цапффе варто спершу розібратися з ключовими термінами, які слугують фундаментом його концепції. Розглянемо один із текстів із книги «Останній месія», а саме «Завдання театру». Ми мусимо припустити, що людина — єдиний біологічний вид на Землі, здатний до самоаналізу і такого рівня рефлексії, що дозволяє їй оцінювати власне становище стосовно інших істот.Якби людина була притаманна лише здатність до рефлексів без компенсаційного механізму… І Компенсаційний механізм — це психологічний «запобіжник», який автоматично вмикається, щоб приборкати надлишок пізнання. За Цапффе, людина — це біологічний парадокс: ми наділені надмірною кількістю свідомості, яка не потрібна для виживання, але яка здатна осягнути безглуздя власного існування. Це система фільтрів, яка не дає нам щосекунди усвідомлювати власну смертність, космічну самотність та хаос буття. Без цих механізмів людська психіка просто вибухнула б під тиском істини, тому мозок створює ілюзію порядку, сенсу та важливості повсякденних справ, компенсуючи жах реальності штучним спокоєм.…вона дуже швидко усвідомила б повторюваність і жахи природи. Тверезий розрахунок переваг і недоліків буття призвів би до усвідомленого заперечення самого життя. Щоб цьому зарадити, природа створила у людині стійкий стан опору… ІІ Цапффе стверджує, що природа, «схаменувшись» після створення занадто розумної істоти, вмонтувала в нас стан опору. Це активна, підсвідома оборона проти екзистенційної правди, яка реалізується через чотири головні стратегії:Ізоляція — відкидання негативних думок.Фіксація — прихильність до авторитетів, релігій чи ідеологій.Відволікання — постійна зайнятість справами чи розвагами).Сублімація — перетворення трагізму на мистецтво чи філософію.Стан опору — це вбудований імунітет проти відчаю, який дозволяє нам продовжувати жити, ігноруючи прірву під ногами.У певні моменти ми чітко відчуваємо, що означає бути людиною — раціональною і чутливою істотою, вкинутою в світ, де діють чужі закони. І якщо це усвідомлення приходить без посередника, тоді перед нами відкривається глибокий досвід самотності - Weltschmerz… ІІІ Weltschmerz позначає глибоке відчуття розриву між ідеальними прагненнями людського духу та недосконалою, жорстокою реальністю світу. Це біль від розуміння того, що наші запити на справедливість, логіку та вічність ніколи не будуть задоволені «чужим» і байдужим всесвітом. Коли захисні механізми дають збій і людина опиняється віч-на-віч із буттям без прикрас, вона відчуває цей «світовий біль» — усвідомлення того, що ми є духовними істотами в бездуховному механізмі природи. Термін був введений німецьким романтиком Жан Полем, а у контексті Цапффе набуває особливої гостроти. Глибокий досвід самотності — Weltschmerz.

Історія багата на героїв, настільки затертих тривалим вжитком та масовими екранізаціями, що ми сприймаємо їх як зрозумілу даність, не підозрюючи про їхню справжню глибину. Одна з таких фігур — Раґнар Хутряні Штани. Ми звикли бачити в ньому вождя та загарбника, проте при достатньо уважному наближенні за воєнним пафосом проступає зовсім інша структура — метафізична подорож чоловіка крізь простір жіночих архетипів. Раптом ми бачимо, що літературне нашарування не приховало, а лише законсервувало в собі прадавній механізм ініціації.Цікавим у цій площині є те, що жінки Раґнара — Тора та Аслауґ — постають не просто супутницями героя, а уособленням самої магії, напряму завʼязаною на куртуазності. Збереження настільки точних психологічних лекал — від приборкання змія до розгадування одинічних загадок — провадить нас маршрутом віднаходження себе. Отож, йдеться найперше про те, як крізь товщу легенди продовжує промовляти наше несвідоме.Більше і детальніше про це у статті«Божественні жінки Раґнара: спроба юнґіанського аналізу»

Небесний заколот гордовитого Люцифера, його подальше вигнання у темну безодню та падіння Адама, що перебуває з цим у причинному зв’язку, утворюють вихідну точку герметичної філософії. Саме ці дві космічні катастрофи породили «праматеріальний» хаос елементів, який стає вихідною матерією для Magnum Opus.Згідно з містиком Якобом Беме саме Люцифер розпалив вогонь у природі, підбурюючи Божий гнів своєю гординею. Падіння Адама потягло за собою падіння людини з первісної внутрішньої єдності у зовнішній світ протилежностей. Він був німецьким протестантським мислителем. Гегель вважав Беме самородком, який поклав початок оригінальній німецькій філософії. Роздуми Беме починаються з таємниці гріхопадіння. Він одним із перших серед тлумачів Біблії відкинув думку, що зло з’явилося в природі внаслідок непослуху Адама. Немає нічого в природі, що не містило б у собі доброго і злого; все рухається й живе в цьому двоїстому спонуканні. Будь-яка річ існує лише тому, що в ній є напруга. Полярність світу походить від Бога, в Якому потенційно перебуває все. Всесвіт сповнений динаміки, вогню, вічного «кипіння» і в Самому Богові не можна бачити нерухомий Початок. Із сил Божих постало небо, з неба постали зорі, із зір постали стихії, зі стихій постали земля і творіння. А протилежності, коли вони перебувають у Божестві, мають гармонійний характер. Джерело протилежностей — не гріх, не диявол і не матерія, а сам Бог. Бог — процес, вічний рух, «кипіння», саморозгортання, тому Всесвіт динамічний, вогненний, нестабільний — бо він відображає внутрішній рух Божества.Містика Беме не завершується словами. Вона вимагає іншого носія — простору. Саме тут з’являється Діонісій Андреас Фрер, чия алхімічна графіка перетворює тексти на карти. Ці зображення фіксують послідовність космічних і антропологічних станів. Вони показують небесний порядок до падіння, момент зсуву центру, народження полярностей, а також становище людини як істоти, втягнутої у цей розлом.

Сер Адріан Картон де Віарт жив так, ніби мирний час був лише паузою між війнами.Війна в Африці, дві світові, падіння з поїзда й літаків, втрачені рука, око й вухо — і щоразу повернення в стрій. Він раз по раз опинявся в самому епіцентрі історичних подій. Є люди, для яких війна — це і професія, і хобі, і високе призначення. Життя генерала Адріана Картона де Віарта — найкраще тому підтвердження. Адріан народився 5 травня 1880 року в Бельгії, в одній із найбагатших аристократичних родин; ходили чутки, що його справжнім батьком був сам бельгійський король. Дитинство він провів у Каїрі, вивчив арабську, згодом вступив до Оксфорда — але мирне життя його не втримало.Потай від батька, збрехавши про вік і взявши чуже ім’я, він записався до британської армії та вирушив воювати в Африку. Політика його не цікавила, важливою була лише сама війна. Пізніше де Віарт зізнавався, що зрозумів тоді просту річ — війна була в нього в крові, і якби не взяли англійці, він пішов би до бурів. Уже в першому бою він отримав важкі поранення, був викритий і відправлений до Англії, але за два роки знову повернувся в Африку — вже з дозволу батька і з твердим наміром зробити війну своєю справою життя. Навіть після завершення кампанії 1902 року він залишався там ще понад десятиліття. Для де Віарта Перша світова почалася не в Європі, а в Африці — в Сомаліленді, де британці воювали з загонами Мохаммеда Абдулли Хасана. Бої там виглядали майже сюрреалістично: солдати нерідко сходилися верхи на верблюдах. Уже в листопаді 1914 року в бою де Віарт утратив ліве око, але й це не зупинило його від бойових дій. Після тривалої реабілітації він напросився брати участь у Великій війні у Європі. 1915-го він опинився на Західному фронті. Під Іпром вибух розтрощив йому ліву кисть. Поранення було настільки тяжким, що єдиним виходом стала ампутація. Багато місяців він провів у лікарнях, але щойно зміг — знову повернувся на фронт. Виписавшись у 1915 році, де Віарт знову повернувся на фронт. Без ока й руки він продовжував воювати й отримував нові поранення — у ногу, стегно, вухо й навіть у потилицю. Уламки назавжди лишилися в його тілі, але не змінили головного. Після війни він нарешті став британським підданим і погодився на пропозицію очолити військову місію в Польщі. Під час міжвоєнних років Віарт тривалий час мешкав у маєтку Радзивіллів на Поліссі, де займався своєю улюбленою справою — мисливством. Саме в Польщі він застав початок Другої світової.Аварії й полон стали для нього майже рутинними: авіакатастрофа й литовський полон, друга катастрофа під час Другої світової — аварійна посадка в морі біля Лівії, арешт італійцями. Сім місяців він разом зі спільниками готував утечу, втік, але був спійманий. Вже наприкінці Другої світової він став «голубом миру», допомагавши здійснювати перемовини про капітуляцію Італії. Після цього де Віарт став особистим представником Черчилля при Чан Кайші, жив у Китаї, побував на Каїрській конференції й зустрівся з Мао Цзедуном. Сер Адріан Картон де Віарт став живим уособленням принципу live fast, die old, проживши вкрай насичене цікаве життя, не оминавши жодної військової пригоди на своєму шляху.Передзамовлення книги «Щаслива Одіссея» за посиланням:https://plomin.club/product/adrian-carton-de-wiart-happy-odyssey/

🔥 Адріан Картон де Віарт «Щасливий Одіссей» — передзамовленняСер Адріан Картон де Віарт покинув навчання на юридичному факультеті в коледжі Балліол, Оксфорд, у 1899 році, щоб податися служити в Другій англо-бурській війні. Поранений кілька десятків разів ветеран усіх можливих воєн ХХ століття. Втратив око, руку, зламав хребет, а пальці рук відрізав собі самостійно, коли лікар відмовився робити ампутацію. Ніколи не складав військові іспити, двічі пережив авіакатастрофи і втікав з італійського полону, прокопавши тунель. Під час Першої світової війни служив як у Британському Сомаліленді, так і на Західному фронті. Очолював британську військову місію в Польщі після Першої світової. Відстрілювався від атаки комуністів із підніжки вагону прямо під час руху потяга. Перебувавши на сході Польщі, ледь уникнув німецького бліцкригу на початку Другої світової війни. У Китаї Картон де Вірт був британським представником перед Чан Кайші. З Україною його пов’язує любов до Полісся та Волині, тогочасної європейської Мекки мисливців, де провів інтербеллум, мешкаючи у маєтку Радзивіллів. Заслужив славу «невмирущого солдата».З англійської переклала Єлизавета ПерерваЦіна — 450 (500) грн.Замовити:https://plomin.club/product/adrian-carton-de-wiart-happy-odyssey/

Комуністичне більшовицьке зло лишилося безкарним. Світ пробачив СРСР тюрми, стирання пам'яті, братські могили, Голодомор. Світ продовжує полювати на “нацизм”, але зовсім не помічає концтабори, збудовані росіянами в ім'я нібито “боротьби з нацизмом”. Так само більшовики колись боролися з “петлюрівцями”, “буржуазними націоналістами”, “куркулями”.Старі слова замінюються новими, але сенси не зникають. “Боротьба з класовим ворогом” тепер називається “денацифікація”. Кунді-бунді — “відбити” чи “закачати”. “Чих-пих” — обнулити, розстріляти, вбити, закатувати, підірвати беззбройних полонених у бараку.Нове видання “Саду Гетсиманського” має з'витися сьогодні як свідчення, що зло перероджується у нових формаціях. Радянська репресивна машина переродилась у російській машині — своїй законній та духовній спадкоємиці. У кривавих жорнах вона перемелює як і своїх ідеологічних ворогів, так і “псів революції” (бо у катівні зрештою потрапляють і колаборанти). Уривок із післямови Олени Барсукової до видання “Сад Гетсиманський“ Івана БагряногоОстанні дні передзамовлення: https://plomin.club/product/bahryanyi-sad-hetsymanskyi/

Він побачив себе оголеним перед Всесвітом і бездомним у власному тілі. Усе, що досі було приховане від його допитливої свідомості — чудо з чудес, жах із жахів — раптово відкрилося перед ним. Але коли звірі прийшли до водопою, де він зазвичай на них чатував, чоловік уже не відчував у собі звіра, а натомість слухав гучний псалом братерства й страждання усього живого. Того дня чоловік не повернувся зі здобиччю, і коли наступної ночі його знайшли, він сидів мертвий біля водоймища. Він сидів мертвий у фізично здоровому і живому тілі. Була мертвою лише його душа. Адже цей чоловік захворів, а хворобу його Цапффе називає «трагедією нашого виду» і визначає нас, людей, непридатними до життя через неї.Хвороба під назвою «свідомість», що породжує глибокий екзистенційний сум — наслідок неможливості пізнати абсолютність буття. Людина — безпорадний в’язень Всесвіту… Петер Вессель Цапффе описує людину як трагічний вид, що страждає під натиском сили своєї свідомості. Усе ж, знаходячи інструменти для боротьби із жахом буття, певні захисні механізми, аби врятуватися від реальності:ІзоляціяАнкеруванняВідволіканняСублімаціяЩо ж, їх він детально описує у книзі «Останній месія». Варто лише наголосити, що останній інструмент захисту, сублімація, — найдосконаліший, оскільки трансформує біль: це не поразка перед трагедією, а перетворення її на щось вище, більше. Як ми знаємо, страждання — це ґрунт, з якого виростає шедевр.Як пише Цапффе: Саме тут — простір для диких танців крізь вищу іронію, у самому серці зачарованого кола. Що ж, можливо, що усвідомлення болю і робота з ним — найкращий вихід із ситуації, із якої виходу просто не існує. Це парадокс. Щоб написати трагедію, хтось має бодай частково звільнитися, зрадити почуття трагедії й подивитися на неї ззовні, наприклад, з естетичної точки зору. Петер Вессель Цапффе не перший і не останній філософ, хто бачить у мистецтві часткове звільнення. Чому часткове? Бо остаточне звільнення можливе лише в небутті — в ролі Останнього Месії та його посланні: Пізнайте себе й станьте безплідними, залиште по собі землю в мовчанні. Заклик «стати безплідними» йде слідом за «пізнайте себе», а пізнати себе повністю неможливо, тому навряд вийде дійти до безпліддя й залишення землі в спокої від людського трагічного виду.А книгу читати варто! Замовляйте:https://plomin.club/product/peter-wessel-tsapffe-the-last-messiah/

🔥 Діно Буццаті «Таємниця Старого Лісу» — передзамовленняПолковник у відставці Себастьяно Проколо після служби оселяється в маєтку на узліссі. Успадкувавши ліс із віковічними ялинами, він спершу прагне позбутися свого співвласника — маленького племінника й сироти Бенвенуто. Та поступово черствий і холоднокровний чоловік починає відчувати чарівність лісу, де старі ялини здавна були домівками для духів, а всі істоти наділені голосом і характером. Казкові мотиви природно переплітаються з реальністю, нагадуючи про дитину всередині кожного з нас — ту, що ще здатна чути голоси природи. Старий Ліс постає як символ давньої уяви про світ, у якому природа й людина невіддільні.Роман Діно Буццаті, написаний у стилі магічного реалізму, водночас містить алюзії на екологічні питання. Проте для автора головним залишається метафоричне спостереження за плинністю часу, адже понад усе він вважав себе художником.Переклала з італійської Олена РоманЦіна — 560 (620) грн.Замовити:https://plomin.club/product/il-segreto-del-bosco-vecchio/

Звільнення від авторитету. Наскрізний сюжет європейської інтелектуальної думки. Процес поступового визволення, що почався ще у давніх Афінах. До того як з`явилася усім відома людина, яка ставила незручні запитання, рання Еллада існувала на принципах усепроникного міфологізму. Усе життя людини було підкорене авторитету абсолютів, питання про світ завжди були направлені на зовнішнє, а принципи існування зливалися у міфологічний синкретизм – усебічне злиття різних форм та змістів. Усе довкола було сповнене богів.Згодом замість міфологічного мислення приходить філософське. Фалес каже: «Все є вода». Анаксімен перебиває: «Ні, усе є повітря». Перші філософи ще не повністю відриваються від міфології, але вже шукають пояснення в природі, а не лише в примхах богів. Настає час Сократа та його відомого призова Nosce te ipsum – «пізнай себе». Погляди Сократа констатують що істинна починається не з зовнішнього авторитету, а з внутрішнього пошуку. Вона народжується в діалозі, у сумніві, у відкритості до власної думки. За ці погляди Сократ буде покараний. Сократ помирає, а разом із ним закінчується перша спроба визволити людину від влади природи. Право відповідати на питання про те, хто має визначати істину бере на себе християнська традиція, а церковна етика визначає, що вважати істинним, як трактувати тексти та які межі інтерпретації допустимі. Ця ситуація триватиме аж до XVI століття, коли ми бачимо поступове підваження цих авторитетів і розгортання повторного процесу звільнення.Читайте повну статтю під назвою «Що спільного між Роланом Бартом, Ніцше та добою Реформаторства?» на нашому сайті.

«Історія Пелопонеської війни» Тукидіда назавжди лишиться дзеркалом людської природи, у якому війна постає не як випадковий вибух насильства, а як закономірний прояв амбіцій, страхів і жаги влади. Праця про неминучість конфлікту там, де люди прагнуть панування чи свободи. Тукидід, сам вигнанець і свідок катастрофи Атен, залишив нам не лише опис подій, а суворий діагноз: історія — це поле боротьби, в якій людина виявляє свою найглибшу сутність.Читаючи його сьогодні, ми впізнаємо знайомі риси сучасного світу: великі держави, які диктують умови та малі народи, що опиняються перед вибором — коритися чи боротися. Наприклад, у «Мелоському діалозі» звучить фраза, яка й нині незмінно-актуальна: «Сильні роблять те, що можуть, а слабкі терплять те, що мусять». У ній закладено універсальний закон геополітики, який ні час, ні цивілізаційний поступ не відмінили. І ми бачимо, наскільки актуальним залишається це твердження у світі, де справедливість так часто підпорядкована силі.Але головне — Тукидід вчить не відчайові, а ясності. Його суворий реалізм — це нагадування: щоб вижити й перемогти, треба дивитися на речі такими, якими вони є, а не якими хотілося б їх бачити. Його «Історія» — не лише про Грецію V століття, а про нас самих, про наше сьогодення і наше завтра. Це книга, що змушує ставити незручні запитання: чи ми навчилися чогось за ці два з половиною тисячоліття?https://plomin.club/history-of-the-peloponnesian-war/Переклад: Віталій ЗалозецькийНауковий редактор: Назар Ващишин