Telegram statistics channel - @plomin

Світ навиворіт із Фердинандом Оссендовським: «Люди, боги і звірі»Уявіть мандрівку, яка починається втечею, а обертається відкриттям. Втечею від руйнування, від хаосу революції й розпаду імперії. Але водночас — це шляхом вперед, у невідоме, у глибину світу й самої людини.Оссендовський, письменник і мандрівник, у книзі «Люди, боги і звірі» описує шлях, що стає легендою. Це шлях крізь людські долі, вірування та дикість природи. Подорож, у якій зовнішнє віддзеркалює внутрішнє: степи стають простором свободи й загрози, монастирі — сховком знання, а міста — дзеркалом хаосу і порядку.Подорож Фердинанда пролягла через країни, що й досі зберігають ауру таємниці. Сибір — холодна арена революції та боротьби за виживання. Монголія — земля, де шаманізм і пам’ять про Чингізхана формують світогляд кочівників. Тибет — замкнений у собі всесвіт, де міф стає реальністю. Китай — цивілізація, здатна втримати баланс між хаосом і порядком. Індія — фінал і водночас новий початок, земля відродження й надії.Оссендовський побачив світ у його первісній двоїстості: людина завжди стоїть між богами і звірами, між вірою й інстинктом, між історією й міфом. Саме тому його шлях — це філософія виживання і пошуку сенсу, спроба віднайти в хаосі щось більше за сам порятунок.Це не історія Заходу, яку ми звикли вчити в підручниках. Це прихована історія Сходу — світ, який часто лишають поза увагою, хоча саме там життя виявляє свою первісну глибину. Світ, у якому люди, боги і звірі живуть поруч, бо всі вони — частини однієї істини.Купити книгу:https://plomin.club/product/ludzie-zwierzeta-bogowie/

Нашого сучасника нажахує сама загадка про смерть і здається, що так було завжди. Смерті варто якомога ретельніше уникати, хапатися за саму можливість не-померти. Хто може лише подумати, що хоч колись люди сприймали смерть як норму? Утім, ще тисячу років тому справа була докорінно інакшою. Дехто помирав зі сміхом. Дехто не боявся смерти. Дехто сприймав її з жорстоким гумором. От якраз про цих людей — тих скандинавів, яких ми називаємо вікінґами — написав свою розлогу працю оксфордський професор Томас Алан Шиппі — більш відомий як один із найвизначніших дослідників спадщини іншого професора — Джона Рональда Руела Толкіна. Одразу в анотації нас зустрічає амбітна обіцянка побачити вікінгів такими, якими вони бачили самих себе. Дізнатися про їхню історію через призму хорошого жарту — того жарту, який коштуватиме життя. Та чи реабілітує ця книга скандинавських мореходів? Чи вдало автор розібрався з їхньою історією і міфологією? І чи можемо ми довіряти його аналізу? Спробуємо із цим розібратися. ↪️Читайте рецензію на книгу Томаса Шиппі Сміючись і помру на сайті.

Кіно – мистецтво колективне, не лише у своєму творенні, але й у спогляданні. Отож-бо не випадково народження кінематографа датують доленосним показом у підвалі Ґран-кафе на бульварі Капуцинок, а не винаходом кінетоскопа підприємливим Едісоном чотирма роками раніше. Публічність показів та техногенна природа – є переконливою підставою вважати синематограф головним мистецтвом століття ХХ, епохи Ортегівської людини-натовпу. Однак, тому довелося пройти випробування не часом, але громадською думкою, аби закріпитися у статусі мистецтва тотального синтезу – читай мистецтва, котре якнайкраще відповідає епосі модерну. Проте частиною процесу легітимації були не лише технологічні зрушення й новаторські художні рішення, але й правильне позиціонування молодого мистецтва, що допомогло більшій кількості людей подивитися на кінематограф під іншим кутом зору. Якщо французи подарували тому життя, а німці розширили спектр виразних засобів, то італійцям ми мусимо завдячувати за підвищення самої культури перегляду й винайдення церемоніалу довкола прем’єри. Тож, без зайвих хвалебних слів, у 93 річницю відкриття Міжнародного кінофестивалю в Венеції і, відповідно, напередодні 82 церемонії проведення найстарішого кінофестивалю Європи, а разом з нею і світу, пропонуємо заглибитися у сутність кінофестивального феномену та з’ясувати, які пожовклі політичні декорації приховані за його кулісами, позаяк осмислена й відрефлексована минувшина з роками набуває присмаку кислого білого вина сорту Соаве. Детальніше у статті «Венеційський кінофестиваль: між Скіллою та Харібдою історії»

Походження моєї відданості та початок активного долучення до малих справ, цілком природне для хлопця мого покоління. Це джерело всього, або принаймні багатьох речей. Та слід розпочати з поразки 1940 року. Мені тоді було тринадцять, і я став свідком абсолютно незабутнього видовища, яке й досі болить. Я бачив, як моя країна кидається у масову втечу, тоді як усі ми ще вчора були переконані, що стратегічний «залізний коридор» ворога знищено, наш лінія оборони витримає, і що ми ось-ось виграємо цю війну. Та раптом усе було втрачено.Я походив зі звичайної родини. Коли я кажу «звичайна», то маю на увазі таку, де з п’яти синів у родині мого батька троє були призовного віку — й усі загинули в Першу світову. У дитинстві французька армія здавалася мені непереможною: я вірив у це абсолютно щиро. І от світ руйнується на моїх очах. Звісно, та жахлива подія залишила на мені слід на все життя. Ніщо й ніколи не змогло стерти враження, яке залишила по собі ця поразка.Наша країна зазнала поразки. Ми маємо стати тими, хто зможе боротися й помститися за цю ганьбу. Ці події справили на мене колосальний вплив та й досі справляють. Тим паче, що згодом мені «пощастило» стати свідком ще одного карколомного розгрому — поразки Франції в Алжирі.Читайте уривок інтерв'ю Жана Мабіра на нашому сайті:https://plomin.club/mabire-interview/

🔥 Домінік Веннер «Бунтівні зошити. Том перший» — незабаромЗначення добровільної смерті Домініка Веннера 21 травня 2013 року було величезним для всіх «авантюрних сердець». Якщо існує щось, чого ця жертва не передбачала, то це те, що «самурай Заходу» заповів нащадкам велику кількість рукописних нотаток, які, покладені один в одного, утворюють разючу масу текстів: його Зошити. Написані впродовж сорока років, вони є останнім спадком його творчості, безсумнівно, найособистішим: дитинство під час окупації, Алжир, відданість «Молодій нації» та заснування «Європа-Дія», відданість пригодам та героїзму, пристрасть до історії та пошуків коріння, привабливість зброї та любов до полювання. Біографічна та філософська золота жила, що відкриває завісу розповіді про надзвичайного персонажа, який одночасно був актором і спостерігачем свого часу. Цей перший том об'єднує першу частину зошитів, написаних між 1982 і 1990 роками.Переклала з французької Дар'я-Марія ЧайкінаОчікується з друку восени 2025https://plomin.club/product/dominique-venner-carnets-rebelles/

МІОРИЦЯ, віща ягниця(Румунська народна балада)На високім плаї,На порозі раюГлянь-но, три отари Надолину йдуть.Їх три чабани ведуть:Перший молдаванинДругий угорянинА третій вранчанин.Сидить угорянин,А з ним і вранчанин.Радяться, змовляються Третього зловити,На заході сонцяМолдавана вбити.Вправний він у всьому Кращі вівці в нього І коні кремезні,І пси величезні.Маленька ягничкаБіленька сестричкаТри дні галасує,Їй все не смакуєОвечко білява,Подружко кудрява,Чому без упинуТвій плач всюди лине?Ягничко прекрасна, Ніжненька, пухнаста,Тут їжа недобра,Чи, може, ти хвора?Чабане миленький,Збирайся швиденько,До темного гаюЖени всю отару.Там трави дрімучі,Високі, пахучі,Там нам насолодаЙ тобі прохолода.Хазяїне добрий,Хай пес буде поруч,З усіх найсильніший,Твій страж найвірніший.Вже сонце за гори Сідатиме скоро.В цей час угорянинІ з Вранчі селянинПрийдуть, супостати,Тебе убивати. Ягничко врочлива,Якщо ти правдива,Коли я загину На цій скорбній ниві,Скажи тому з ВранчіЙ угорцю лихомуЩоб тіло сховалиВ овечім загоні.Подбай, щоб поклали Позаду кошари,Щоб був я навікиПоблизу отари.Мені в головахСкажи, щоб лишилиСопілку із букаНіжно мрійливу.Із кістки сопілку,Палку і журливуІ бузинову,Піснярку грайливу.Як вітер повіє,В них стане лунати,Збіжаться всі вівціМене поминати.Завиє отара,Заплаче кошараІ сум на весь світНасуне мов хмара. Про вбивство жахливе Мовчи, моя мила.Скажи, що побрався,Навік повінчавсяЗ царівною незбагненною,Світу нареченою.Як свайба гуляла,Зірка з неба впала.Сонце і місяцьВінець нам тримали.Клени та сосни —Наші звані гості,Гори синьокрилі —Священники на весіллі.Пташки — музики,Зорі — смолоскипи!Як матір старенькаПрибіжить, рідненькаВізьметься ридати,Стане всіх питати:«Де пастух мій яснийЮний і прекрасний?Його личко біле,Мов молочна піна,А очі чудесні,Як далі небесні,І вуса біляві,І коси кучеряві.Ясновидна овечко,Змилуйся, сестричко.Розкажи без утаюЩо на вході до раюЯ навік одружився,Урочисто побрався З царівною бездоганною,Красунею незрівнянною.Не кажи їй, чуєш,Що за гостей в нас булиСосни і клени,А гори величніПравили за священників.Що пташина музика грала,І що на весіллі тому зірка впала.Переклала Аліса Ложкіна

Мінне — це спомин. Саме так звучить одна з центральних думок другого і останнього роману німецького археолога і військового Отто Рана. Хоча офіційний переклад цього слова — любов, однак Ранова версія сягає глибин індоєвропейських початків. Це слово вкорінено в багату традицію середньовічного ліричного спротиву, себто в міннезанґ. Якби нам раптом кортіло податись у мандрівку цим вишуканим жанром лицарської лірики, то першою, засадничою точкою на нашому шляху став би Гайдельберзький рукопис. Саме в ньому ми мали б змогу подибати тексти Вольфрама фон Ешенбаха (як-от частково збережений «Парсиваль»), Вальтера фон дер Фоґельвайде, Гартмана фон Ауе тощо. Якби нам ще й захотілось прослідкувати витоки цього надзвичайного явища, нам би трапилась особистість Кретьєна де Труа, аж пройшовши довгий шлях, ми б таки дісталися часів появи однієї з центральних індоєвропейських релігій — зороастризму. І почувши його гімни, ми би вчули перші ноти міннезанґу. Адже якщо мінне — це таки спомин, то нам лише й зостається, що сягати тих часів, коли боги ще дихали крізь співи.Слухати плейлист до роману Отто Рана «Двір Люцифера» — YouTube Music.https://plomin.club/otto-rahn-music-review/