🇲🇪 Фрагмент із поста про чорногорських перекладачів-мільйонерів. Контекст: автор, сам перекладач, з подивом дізнався, що чотири хлопці, які володіють яхтами в Тиваті, — теж перекладачі (тут сильно скорочена версія — якщо не лінь, почитайте оригінал, він англійською): — ... Тож із якими мовами ви працюєте? — запитав я, готуючись почути від кожного список із п’яти мов від ісландської до суахілі. <...>— Хорватська.— Сербська.— Боснійська.— Чорногорська. <...>— Але ж усе це, по суті, сербохорватська мова. Якщо нею володієш, то розумієш й усі інші. Навіщо ж тоді...— Стоп, стоп, стоп! <...> Усе це — окремі мови! Адже кожна нація має свою територію, свій народ, свою історію, свою культуру, свою мову! Ще не так давно <...> люди гинули, борючись за право розмовляти своєю мовою... Ха-ха-ха, розслабтеся, друже! Сідайте, ми Вам усе пояснимо.— Ви ж пам’ятаєте югославські війни? <...> У них загинуло чимало людей. Багато хто втратив домівки, родини. <...>— Усе почалося з Хорватії. Ми першими відмовилися від сербохорватської, або хорватосербської, як ми її завжди називали. Звісно, ми розмовляли так само, як і раніше, але свою мову раптом стали називати хорватською й удавали, ніби вона сильно відрізняється від сербської.— Але якщо всі один одного розуміли, навіщо перекладачі? — запитав я.— Бо націоналісти настільки дурні, що вірять у нісенітниці, які самі й вигадують. І хорватський уряд раптом «розучився» читати документи із Сербії. Незабаром Боснія й Герцеговина теж забажала незалежності, назвала свою мову боснійською і теж розучилася читати й писати — і сербською, і хорватською.— І тут знадобилися ми. Ми приїхали з різних кутків Югославії, і в 1990-х роках вивчали філологію в Нікшичі. <...> Просто заради забави — а може й через відчай — ми відкрили власну перекладацьку компанію і пропонували переклади з сербської, хорватської, а згодом і боснійської. Насправді ми намагалися показати, наскільки безглуздим був той мовний націоналізм.— І як, до вас зверталися? — запитав я, дивлячись на пришвартовані яхти і вже здогадуючись, якою буде відповідь.— Ще й як! Попит був просто шалений! Ми власним очам не вірили! Щойно ми розіслали пропозиції урядовим установам, муніципалітетам і видавництвам, нам навалили стільки роботи, що ми не могли з нею впоратися. У Хорватії вже ніхто не хотів читати сербською, тож нам доводилося перекладати закони, оголошення, пресрелізи, газети. Насправді ми лише заміняли кириличні літери латинськими.— А коли війна перекинулася й на Боснію, нам стало ще краще, бо з’явилася ще й третя мова, по суті, теж ідентична хорватській. Іноді ми просто змінювали деякі слова, щоб хоча б якось виправдати свої рахунки.— Тож якщо ці мови зараз стали справді різні, то це, власне, через вас? — пожартував я.— Ну, можна й так сказати. <...> Але що більше грошей ці новоутворені країни витрачають на перекладачів, то менше залишатиметься на протипіхотні міни.— То ви, мабуть, єдині людьми в колишній Югославії, які не зраділи, що війна закінчилася? — спробував я пожартувати. <...>— А роботи менше не стало. Усі ці нові країни мали переукласти міжнародні договори й потребували перекладів старих договорів, укладених Югославією. Потім Хорватія вступила до ЄС. А потім з’явився інтернет, і кожному місту знадобився власний веб-сайт. Іноді нам платили за переклад одразу трьома мовами.— Але на горизонті маячить небезпека! Група лінгвістів опублікувала маніфест із доказами, що насправді наші чотири мови — регіональні варіанти однієї мови. І, чесно кажучи, вони мають рацію. Але, на наше щастя, такі рішення ухвалюють не професори й науковці, а політики.
 #сербохорватськамова #переклад_як_професія