перехрестя почуттів

#trifle | Внутрішні діалоги. 2024&2026. Шматки щоденникових записів— Я з усіх сил намагаюся писати вірші. Пам’ятаю, що декому такий підхід до поезії не дуже подобається (Дмитрику, наприклад), але як тоді інакше тримати себе в тонусі, напрацьовувати досвід і коригувати помилки? Переважна більшість з останніх творів не публікується просто тому, що вони не закінчені. У надриві хапаюся за ідею, надруковую декілька рядків або строфу – і на тому все. Знаю: рано чи пізно до мене повернеться стан потоку, коли слова самі по собі вибудовуються у щось справді цікаве та живе (у кращому випадкові – унікальне). Слова застрягають десь у повітрі між папером або телефоном і моєю головою. Можливо, якби не так осудливо ставилася до себе через бажання вилити назбираний сум, то все було би значно легше. Скільки людей пишуть про свій біль і при цьому не стають гіршими чи менш професіональними. — Зараз здається, що стан потоку неможливо повернути, просто чекаючи. Так чи інакше потрібно хоча би маленькими кроками рухатися до нього: читати поезію інших авторів, робити нотатки протягом дня, щоби краще запам'ятати образи чи свої почуття. Загалом дбати про себе. Не забувати про інформаційну гігієну та давати мозку понудьгувати. Звучить нереалістично в наших умовах, але спробувати можна. — Мене дуже тримає минуле: друзі, з якими зараз не можу підтримувати спілкування, місто, де колись проводила літо, часи, коли жила у гуртожитку і все-все, що відбувалося задовго до того, як ступила на поріг більш-менш самостійного життя. Писати про це можна безкінечно, сто разів прокручувати спаплюжені пам’яттю сцени, згадуючи щось особливо емоційне та важливе, тихенько плакати. І хто-зна який матиме вплив на теперішнє така відданість вже давно минувшому. Можливо, варто дозволити статися величезному зриву, щоб потім звільнити місце для чогось нового, такого ж важливого. — Зрив за зривом, але справді стало краще тільки після правильного підбору ліків і напрацьованої схеми самоподопомоги у надстресових ситуаціях. Більше і додати нічого.— Я справді не знаю, чи потрібна сміливість для того, щоб визнати свою слабкість. Інколи значно складніше тримати обличчя, попри всі непередбачуваності, примхи обставин і внутрішніх конфліктів. Мені не хочеться ні жаліти себе, ні принижувати. Таке встигло статися за той час, ось поки зараз сіла за ноутбук. — О, ще яка сміливість. Біля твоєї названої слабкості поряд ходить щирість.

Все змішалося у голові після 2023 і так хаосно згадується, але я все одно спробую зробити підсумки року. Вдячна 2025 за людей, яких він мені подарував, і тих, з ким мій зв'язок став тільки міцнішим. Чудові колеги, вірні друзі, просто легкі знайомства — доста досвіду у спілкуванні. Перші ночівлі у подруг, спільні перегляди фільмів, довгі прогулянки, відвідування різних цікавих місць разом, шалені зміни удвох на роботі під перед святом і загалом багато-багато любові. Це безцінно. Не можу не сказати про вчителювання у приватній школі. Тепер будь-яка згадка про дітей 5-8 класу супроводжується легким істеричним смішком і поглядом на руку, де красувалися синці від учнів. А ще Томое. Цей кіт надзвичайно вередливий, але я так сильно його люблю. Перші дні, коли забрала його до себе, просто дивилася на нього і плакала від щастя (´TωT`) Якби ж він тільки міг усвідомити, як часто допомогав мені заспокоїтися під час істерик, панічних атак і ступорів, навіть будучи в іншій області поряд з моїми батьками та сестрою. А ще здійснилася моя дитяча мрія — тепер працюю у книгарні. Не знаю, наскільки у ній затримаюся: здров'я досі дуже підірване. Пам'ять погана. Якщо раптом ще щось згадаю, то обов'язково допишу.