Telegram statistics channel - @penultimate_resort

Хотів написати з приводу останніх новин протестів щось розумне та благодатне, але нічого крім банальностей не виходить. Тому скажу лише, що ми не зможемо воювати бозна скільки років у обставинах, коли небезпеки на фронтах здаються набагато легшими за негаразди в підрозділах.Ми ніколи не створимо комфортну й справедливу армію, бо вогонь, залізо і кров, з якими ми стикаємось, самі по собі є протилежністю комфорту й справедливості. Однак якщо громадяни бояться в армії не поранень чи загибелі, а дисциплінарних мук і страждань — це вже вирок.Нам достатньо того, що боротьба з загарбниками є нескінченною скелею, яку доводиться лупати ложкою. Якщо такою скелею стає ще й наша організація — мотивації тримати ряди не буде взагалі.Багато хто з нас почувається покинутим, ба навіть зрадженим власним народом, бо в той час як одним доводиться рік за роком перемагати ворога й власних демонів, інші свідомо уникають цієї участі, а найбільш здорові та активні — взагалі від неї звільнені.У країнах, що ведуть війни на чужій землі, воювати — це вибір. У нашому випадку такого вибору нема, бо ми захищаємо саме існування України та українців. Сьогодні потрібно захистити те, що всі ми любимо, але не всі — цінуємо.Українці, які сидять по домівках і сподіваються, що все вирішиться саме по собі, без їхньої участі, мають усвідомити, що від такого ставлення від їхніх домівок й усього того, що вони цінують і люблять, невдовзі нічого не залишиться.А урядовці, яким ми довірили вести країну в час війни, мають зрозуміти, щоперекласти весь тягар війни на плечі тих, хто вже взяв на себе найбільшу відповідальність з усіх можливих, і при цьому перемогти, не вийде. Армії, які ненавидять своїх солдатів, зазнають ганебної поразки.

Маю гіпотезу. Якщо пам'ятаєте, нам нещодавно грозили, що росіяни обов'язково скористаються масовими протестами в Україні для своїх цілей. У протестах проти корупції в них буквально нема на кого вийти — демократичні активісти обачні й медійно грамотні.Але головним чином росіяни ненавидять цих активістів, як ідеологічно ворожих, бо вони не можуть визнати, що українські свідомі громадяни обрали для себе сторону НАБУ і САП, які сам Путін визначив як органи «зовнішнього управління».Визнавати, що український народ ще більш проамериканський, ніж злочинна нацистська хунта Зеленського, їм не подобається. Бо «справжні українці» — це віряни в УПЦ, котрі за дружбу з Росією, а НАБУ і САП для них — богопротивна содомія.До того ж демократичну публіку важко підняти на зраду — вона вміє читати, має певний рівень медійної грамотності й апріорі налаштована україноцентрично. Її протест росіянам головним чином незрозумілий, бо не несе користі з точки зору впливу.Кого вони можуть підняти — це спільноти свідомих ухилянтів, тих, хто не має відчуття своєї сторони в російсько-українській війні. Їм наплювати на долю України, бо далі своєї містечкової бульбашки вони здебільшого не мислять, і не можуть осягнути, що означатиме перемога Росії.Їм сказали, що все буде як раніше, вони й повірили, бо деталі зрозуміти складно, та й не дуже хочеться, насправді. Бо їх спонукає почуття образи — мейнстрім говорить дуже складно, його цінності — надто абстрактні, а вимоги — не для «маленьких людей».Якась свобода, якийсь громадський обов'язок, а вони просто хочуть жити як раніше. От таку публіку можна підняти не просто на заколот проти мобілізації, а й проти демократичних активістів. Будь-яка політична робота природним чином створює осад, в якому копирасаються викинуті на узбіччя. І саме цей осад — поживне середовище для російської ідеології та агентурної роботи.

Головна проблема «скаженого принтеру» останніх днів — це не національна катастрофа, але жирний ляпас суспільству. Це зухвалий жест про те, що є особливі люди, нехай і ухилянти чи підозрювані в корупції, а є непотрібні, яким нічого крім обов'язків не положено. Отже:- непризначення керівником БЕБ переможця конкурсу, як того вимагає закон;- показове переслідування токсичного антикорупціонера в лавах ЗСУ — за статтями, які чомусь не загрожують токсичним нашим+своїм;- паплюження норми конституції й висування нового голови уряду президентом із власної ініціативи;- підозра окремих службовців НАБУ у зв'язках з Росією, як аргумент про небезпечність всього органу;- просування лояльними депутатами диких правок до абсолютно лівого законопроєкту; - сміховинне бронювання нашим+своїм, у той час як мобілізованим — служба до перемоги;- постійний порятунок близьких до тіла президента від антикорупційних розслідувань.Можливо, було ще щось, але в мене надто мало наснаги за всім стежити.Загалом від всього цього ще ніхто не помер, бюджет не спорожнів, народ не зубожів, а фронт не розвалився. Однак подібне хамство обурює та створює враження, що нас кидають — і все це під час тотальної війни на виживання, коли законної змоги змінити владу нема.Випереджаючи ймовірні закиди:- через службові обставини я не маю морального права на політичну участь;- я давав присягу захищати український народ і конституцію;- я маю повне право висловлювати свою політичну оцінку поточних подій;- попри недовіру до шостого президента, жодних симпатій до п'ятого в мене не було, нема і не буде;- за блазнювання в стилі «треба було думати в 2019», «73%» тощо буду вилучати з дискусії. У вас не було валідних аргументів у 2019, а заднім числом ми всі розумні.

Байка про «якби не обрали Зеленського, Путін би не напав» має стільки ж правди, як і «якби не Майдан, не було б війни». Кремль уже мав плани великого вторгнення задовго до виборів президента України. І так само він мав плани розчленування України задовго до революції.Можливо, якби режим Януковича не був повалений, російський напад обмежився б окупацією Криму, а спроби віджати Донбас мляво розтягнулись би на роки. Мінімум крові, але ми б жили в умовах диктатури без жодної надії на політичну свободу й економічний розвиток.Так само можливо, якби в 2019 році обрали Порошенка, ФСБ не змогла б рапортувати до Кремля про слабкість «київського режиму», і повномасштабне вторгнення замість 3 напрямків мало би 1. Але замість безумовної підтримки й засудження агресора ми б отримали багато претензій.Нас би винуватили у зриві Мінського процесу, бо російські безсоромні звірства й надалі відбувалися б у тіні. «Антифашистський» дискурс росіян лишився би частиною мейнстріму, і українці б не стали всесвітньо відомими героями нашого часу, для яких не шкода жодних грошей чи зброї.Історія — це така штука, через яку нема сенсу журитися. Навіть якщо ми знайдемо відповідальних за стратегічно невірні рішення й покараємо їх по всій суворості закону, це не поверне до життя загиблих і не змиє кров з наших душ. І тим більше не вижене із нашої землі росіян.Українці, може, і хотіли би мирно жити й чесно працювати, однак тепер ми — не від щирого бажання — машини для вбивства, а наша доля — джихад, час забав.

​​Memento MoriЗолотко фарбує машину завзято, з пристрастю — спершу наносить зелені плями, потім коричневі. Додає сірі прожилки, так що «фольксваген» стає схожим на якийсь сир із пліснявою. Відходить, прискіпливо дивиться, чухаючи підборіддя, і врешті додає до сірих прожилок жовті.Золотко — лисий, міцний і високий дядько за п'ятдесят. Він працює в самих шортах і гумових капцях, тому глядачі можуть оцінити його блискучу від поту, кремезну статуру. Щоправда, обличчя Золотка має аж надто суворий вигляд, тому зазвичай до нього ні в кого ніяких питань нема.Його тіло щільно вкрите татуюваннями - одне краще за інше: свастики, руни, мертві голови. Можливо, є навіть «мессершміти» й «тигри», але я не впевнений — їх аж надто багато, щоб визначити кожне. Відволікаю його важливим питанням:— Чуєш, Золотко, а ти часом не скінхед?— Га?.. — Золотко повертається обличчям до мене, але його розум все ще десь у світі камуфльованих машин. — А, та не. — Він киває на свої татуйовані руки. — Це все — ну як його... Отріцалово. Анархізм. Ну як ото зазвичай у тюрмі.Золотко продовжує фарбувати.Він — людина важкої долі. Набив писок командиру, коли служив у АТО, і загримів у тюрму на п'ять років. Там і ознайомився з «анархізмом». Вийшов у розпал нового вторгнення й одразу ж дременув на службу.Попри свій бандитський образ, Золотко не цурається роботи, і найбільше любить возитися з машинами. От як зараз. Камуфляжна текстура, яку він старанно виводить пензлем, плавно перетікає з пліснявих прожилок у леопардові плями, а далі — в дубове листя і казна що іще.Можливо, Золотко додав би й тигрові полоси, але вільного місця більше нема. Проте біла фарба ще є, тож він виводить напис «Memento mori» й довершує роботу хрестом із руною «тейваз» всередині.— От тепер — діло! — радіє Золотко й широко всміхається, поблискуючи золотими зубами.Я всміхаюся разом з ним і думаю, як тепер пояснити волонтерам, які попросили фото переданого фургона, що ми насправді не поціновувачі Третього Рейху, а навіть навпаки.Невдовзі фургон вирушить по казенні продукти, і, звісно, дорогою зламається. Але це вже зовсім інша історія.

Аналітики JPMorganChase вважають, що найбільш вірогідний сценарій подальшого розвитку російсько-української війни — «грузинський». Себто ми збережемо державність, але від нас поступово відвернуться союзники, і невдовзі Росія пануватиме через своїх людей в політиці та бізнесі.Ненасильницьке повернення в орбіту Москви здається неможливим, враховуючи, скільки горя нам приніс її режим, однак не є нездійсненним. Операції впливу для розхитування національної єдності й приведення до влади проросійських популістів — це те, що росіяни вміють дуже добре.Тріумф Трампа в США, популярність праворадикальних євроскептиків у країнах ЄС тощо — приклади успішності російських операцій у заможних і затишних країнах із сильними спецслужбами. Якщо західні суспільства допустили таке — немає гарантій, що цього не допустять в Україні.Тому нам потрібен запобіжник. Ми можемо дотримуватись різних поглядів і цінностей, але нашою спільною чеснотою, нашою базою має стати русофобія. Кожна дитина має розуміти, хто наш ворог і на що він здатен. Жоден підприємець чи політик зі зв'язками в РФ не матиме шансів на успіх.

​​Мені, як людині з досвідом роботи в медіа (слово журналіст сьогодні в Україні це скоріше лайка), дуже бомбить, коли народ не перевіряє джерела й обирає ту версію, яка йому приємніша, замість тієї, яка базується на фактах. Власне, коротко про витоки шкандалю з Ровлінг у 2020 році:Письменниця причепилась до статті про менструальне здоров'я на сайті гуманітарної організації Devex (багато хто вперше про таку чує), де через кому перераховуються: «menstrual health and hygiene needs of girls, women, and all people who menstruate» (мабуть, це трансчоловіки та небінарні жінки).Ровлінг тригериться об слово «люди, що менструюють» і виводить із цього казна що. Її фрустрацію можна побачити в серії твітів, наприклад раз, два і багато інших.Навіть не знаю, з чим порівняти. Це якби хтось побачив слово «нація» в статті про міжнародні відносини, і почав би роками скаржитись на нацизм.Власне, ніхто письменницю не тягнув за язика, вона сама знайшла якийсь нікому не відомий текст, доїбалася до політкоректної згадки про трансчоловіків і небінарних жінок, і заявила, що це — загроза жіноцтву. Цілком очікувано, що вона отримала хвилю обурення, відписок і прокльонів.Попри все це Ровлінг вирішила йти до кінця й підвела під свою неприязнь до трансів цілу теорію змови про загрози жінкам, дітям тощо. Особисто я зустрічав кількох транслюдей — вони відрізнялися від інших лише глибоким зануренням у якісь свої теми, і ніяких загроз не створювали.Я не знаю, що там у Британії — ніби примусово ніхто нікому груди та яйця не відрізає, а частка людей, що ідентифікують себе не з тим гендером, з яким народились, складає до 0,6%. Тобто це навіть не ті, хто «перейшов у іншу стать», а взагалі всі, у кого в метриці одне, а на душі — інше.Ніби це не велика цифра, принаймні, людей з алкогольною залежністю у Великій Британії значно більше. Однак якщо до них ставляться з розумінням, а причина їхньої хвороби — бухло — вільно продається по всій країні, то агресивне ставлення до транс/небінарних людей щонайменше дивує.Нещодавно Ровлінг вирішила доїбатися ще й до асексуалів — зокрема висміяла їхню позицію щодо відсутності потреби в сексі:«Вітаємо з Міжнародним днем ​​вигаданого пригноблення тих, хто хоче, щоб навіть незнайомці знали, що вони не хочеться їбатись».Знову ж таки, якби не її твіт, багато хто ніколи б не дізнався про існування таких людей, які вже точно нікому й нічим не загрожують.Можу зробити висновок, що письменниця, чиїми творами зачитуються мільйони дітей і підлітків по всьому світу, просто любить копнути когось слабкого й беззахисного, і хто найчастіше піддається проявам насильства, в тому числі сексуального. Принаймні так у Великій Британії.Навіщо Ровлінг це робить? Чим особисто їй загрожують транси й асексуали? Чим вони взагалі можуть комусь загрожувати, щоб так жорстко препарувати ці нечисельні спільноти? На ці питання немає відповідей, і це, мабуть, обурює найбільше.Особисто мені Ровлінг нічого не зробила, я великий поціновувач її творів, і мені навіть сподобались «фантастичні звірі» — і коли вийде наступний епізод, я обов'язково його почитаю/подивлюсь. Однак її особистість після цього викликає цілком справедливу огиду.Такі справи.

⬆️⬆️⬆️Тепер у свідомості росіян українців більше не існує — є лише зомбовані західним світом росіяни з іншого регіону, яких треба втопити у крові, щоб повернути назад у стійло. Навіть якщо вони визнають свої початкові претензії вигадкою, це не погасить образу за пролиту кров.Так, росіяни вже давно не вірять у причину війни як самозахист від «плацдарму НАТО» — чи то вони про це забули, чи то просто замовкли після приєднання до альянсу Фінляндії та Швеції, однак від своїх претензій до нас не відступили. Хай там що, але ми все одно маємо заплатити.Ми навіть чуємо голоси тих росіян, що нібито не згодні з діями свого режиму, однак все одно вважають, що українці їм завинили, бо ж ми не мали права відповідати жорстокістю на жорстокість. Ми мали бути зручними мучениками, а стали героями блискучої визвольної війни.До чого я веду. Справедливий мир можливий лише за умови зміни російського режиму та щире бажання росіян повернути свою країну в нормальність. Колись це має статися й без нашої участі, але розраховувати на таке неможливо. Тому єдине, що ми можемо зробити, це продовжувати боротьбу.Варто не забувати, що ця війна — не просто про національну ідентичність чи якісь територіальні претензії. Вона — про відкат від демократії та верховенства права. Якщо ми не вистоїмо, то житимемо у велетенському концтаборі, де щодня комусь сокирою відрубають голову.

​​Пам'ятаю, як Ремарк описував траншейні будні німців наприкінці першої світової. Ресурсів мало, їжа погана, навіть якісних бинтів для перев'язки немає — дають паперові. Натомість вороги — американці — ситі й курять досхочу сигарети. Відчувалося, що Рейх вперто воює з останніх сил.Подібне було і в Гашека, коли він описував, як австро-угорські солдати носять форму не по розміру й днями очікують обіду — і це ще на початку війни. Склався літературний стереотип, що погане забезпечення війська = передвістя поразки.Не знаю, наскільки цей стереотип справедливий, але російські солдати жаліються, що їм нема чого їсти, пити й вдягати, а їхня кепська військова медицина доступна навіть не усім пораненим, яких до того ж дуже часто повертають на фронт без лікування. А у нас...А у нас солдати товстіють від надлишку смаколиків, та ще й діляться ними з цивільними, що не хочуть або не можуть виїхати з зони бойових дій. Питну воду лишають в укриттях, щоб не тягнути за собою — може комусь знадобиться, і ще й можуть собі дозволити найкраще екіпірування.Якими б кепськими не здавалися справи на фронтах, наша армія у порівнянні з російською — зразок людяності. Навіть поїхати на відпочинок кудись за кордон для солдата — питання лише відпускної черги та економії бойових виплат. За умови, що він не шланг чи бухар, звісно.Військова дисципліна в бойових підрозділах у нас в середньому як на цивільній роботі. Коли немає задач — їдь собі хоч в сауну, хоч на шашлики, тільки попереджай, де саме будеш, не набухуйся й бери слухавку, коли командир телефонує. Все це російським солдатам навіть не снилося.Вороги постійно жаліються, що їхнє командування ставиться до них не як до воїнів, а як до бранців, і йому простіше пожертвувати власними солдатами, ніж отримати втик від вищого начальства. Разом із іншими знегодами їхній стан подібний до програшного. І це багатюща наддержава.В цілому я спокійний щодо того, як ми будемо воювати далі. Нова адміністрація США вийобується, що не хоче нам допомагати — ну то й пішли вони нахуй, ми були й у скрутнішому положенні. А тепер у нас власний живий ВПК і можливість тримати паритет.Тил при цьому не виснажується на заводах за продуктові талони — там кипить життя. Багато солдатів сердиться на цивільних, що не поспішають в армію, але навіть такий рівень свідомості й єднання, який у нас є — предмет для заздрощів для багатьох розвиненіших країн.Ми ще будемо так жити дуже довго, якщо хочемо зберегти свободу, тож варто звикати. З роками законодавство воєнного стану зміниться — будуть і вибори, і решта принад мирного життя. Не зміниться тільки наш бойовий дух і воєнне лідерство серед інших вільних народів світу.@penultimate_resort

​​Гаубиця Д-30 розроблялась як легкий артилерійський засіб, здатний розгорнутися там, де сів на парашуті, і вести вогонь фактично на 360° завдяки універсальній триножній станині. Сьогодні навряд чи Д-30 десантуватимуть, але й із її загальновійськовим використанням є проблеми.В умовах сучасної війни Д-30 розгортають так само, як і будь-яку іншу причіпну гармату — на закритих, добре укріплених позиціях. Але є одна проблема — через особливості цієї універсальної конструкції, à la «поставив де завгодно й стріляєш на всі боки» — гармату дуже складно укрити.Наприклад, якщо будь-який інший причіпний ствол можна заштовхати на буксирі в укріплення як кинджал у піхви, то з Д-30 це не пройде. По-перше, вона заїжджає задом на перед, а по-друге, їй потрібен простір приблизно 7 × 7 м, щоб розвернутися й розвести «ноги».Звісно, можна натягнути масксітки, поставити «мангал», обвішаний гілками тощо, та це лише маскує і не рятує гармату від обстрілів. А якщо рити капонір... Ну, уявіть собі яму 7 × 7 м, яку ще треба замаскувати згори й укріпити так, щоб гармату можна було швидко дістати.Це і конструктивне, і логістичне ускладнення. Інакше ставити гармату можна лише краном, у розгорнутому вигляді 😁 Ще є певні народні хитрощі, але вони суперечить усім навчальним нормативам, тож засвоїти такі прийоми можна лише у небагатьох досвідчених вояків.Сама по собі Д-30, хоч і стара, але все ще актуальна. Вогнева потужність, кучність і дальність стрільби досі дають просратись.Як покращити роботу батарей Д-30?Варіантів усього два: або дати їм натомість 105мм гаубиці L119, що зменшить дистанцію стрільби та вогневу потужність, або... Пересадити Д-30 на «традиційну» станину чи взагалі розробити нову причіпну 122мм систему, яка не матиме перелічених вад. Калібр поширений і проживе ще довго.@penultimate_resort