Telegram statistics channel - @penultimate_resort

Нещодавно публікували результати соцопитувань стосовно того, за кого б українці проголосували на парламентських виборах. І от найбільші рейтинги були в неіснуючих партій Залужного, Буданова, Прокопенка й Білецького. Ймовірно, це свідчить про глобальний запит на військових у владі.Проте чіткої відповіді на питання — що саме мають робити військові у владі — немає. Тим більше немає жодних програм, які б відповідали інтересам військових. Є розрізнені думки та вимоги, але вони досі ніяк не сформовані та не проговорені. Користуючись нагодою, опишу свої ідеї та вимоги.Одразу зазначу: ніхто не знає, коли українці повернуться до мирного життя, а отже розбудовувати державу потрібно з урахуванням усіх воєнних ризиків. Тобто мілітаризована демократія, де військова служба є основою громадянства — наріжний камінь нашого виживання.1. Підвищення рівня виплат для військовослужбовців, забезпечення їх житлом, встановлення реалістичного терміну служби за мобілізацією. Наділення командирів усіх рівнів не лише правом розпоряджатися життями підлеглих, а й домокловим мечем відповідальності. Солдати — не розхідний матеріал і мають отримати голос та додатковий захист.2. Незалежна переатестація офіцерського складу з урахуванням знання воєнної справи, доброчесності та моральних якостей. Офіцер має бути взірцем з заслуженим авторитетом, а не представником недоторканої військової касти.3. Перегляд економічного бронювання та посилення мобілізації. Працювати на оборону мають по черзі всі: і чоловіки, і жінки. Роботи в армії та ВПК багато, а добровольців — все менше.4. Повернення строкової служби: всі випускники загальноосвітніх шкіл мають пройти БЗВП, отримати військову спеціальність і відслужити кілька місяців хоча б у тиловому забезпеченні бойових частин. Проходження військової служби в будь-якому вигляді — умова для бюджетного вступу до ВНЗ.5. Загалом військова служба має бути загальною умовою для державної служби та пасивного виборчого права — можливості бути обраним в органи влади. Не обов'язково вже завтра — такий механізм можливий лише з часом, після ретельного планування. Право керувати Україною має ґрунтуватися на готовності за неї загинути.6. Ефективна ветеранська політика: реабілітація демобілізованих, допомога з працевлаштуванням, розширені грантові програми для ветеранського бізнесу, медичний та психологічний супровід, обов'язкова пенсія з моменту відставки.7. Розробка дієвих механізмів для віддаленого, цифрового проведення виборів — починаючи з реєстрації партій і закінчуючи голосуванням. Воєнний стан триватиме ще довго, але це не означає, що ми маємо жити в умовах беззмінності влади.8. Наділення антикорупційних органів новими можливостями для ширшого моніторингу зловживань (в тому числі в армії), швидшого збору та аналізу даних, доступом до швидкої та незалежної експертизи. Ніхто не може наживатись на спільних благах, коли народ веде війну на виживання.Загалом це ні в якому разі не вичерпний список того, що треба змінити в державі, а лише те, що видається особисто мені першочерговим, критично необхідним. Дискутуймо, браття і сестри!

У контексті нещодавньої справи проти двох київських поліцейських, які втекли, замість захищати громадян від божевільного стрільця, згадався випадок 2016 року, коли двоє поліцейських переслідували машину, а у спробах зупинити водія застрелили його пасажира.Виявляється, поліцейського, підозрюваного у вбивстві — Сергія Олійника — судячи з новин, так і не засудили. Його справу вже 10 років то розглядають, то відкладають, а сам він давно поновився на службі. Останні згадки про Олійника були аж у 2021 році. Цікаво, що він там зараз.Якщо поліцейських у свіжому кейсі все ж засудять за службову недбалість, що спричинила тяжкі наслідки, буде якось несправедливо відносно Олійника. Я, звісно, іронізую, але тим не менше.Ось зараз слухаю голову підкомітету ВР з питань правоохоронних органів Сергія Алєксєєва, і він говорить:«Ми маємо тримати тиловий фронт, тому треба перебудувати систему, переоснастити. [...] У нас поліцейські [...] недостатньо підготовлені, щоби там переслідувати когось. [...] Оснастити автівками, спецзасобами, електрошокреами, все інше. [...] Потрібен взагалі інший підхід до патрульної поліції воюючої країни. Це вартові тилу, тобто вони мають бути такі ж спритні як хлопці на фронті. [...] Вони мають бути такими ж потужними, спритними й оснащеними».Можна опустити той момент, що Алєксєєв вважає «хлопців на фронті» атлетами — це вже національна міфологія — але сам хід думки дуже цікавий: він пропонує мілітаризувати поліцію замість вирішити ворох всіх тих проблем, які ведуть до халатності чи безкарності.Я дуже сподіваюся, що підкомітету та й взагалі усім причетним вистачить клепки все ж не плутати поліцію, яка має чіткі правоохоронні функції, з потужними хлопцями на фронті. Проблема не в слабкості поліції, а в неправильному розумінні її функції як самими поліцейськими, так і посадовцями, що її формують. Це інституція, яка має контрольовано та пропорційно обмежувати насильство, а не відтворювати його за військовими правилами.

Якщо біда з українською мобілізацією полягає в тому, що громадяни знають правду про війну і не бажають наражати себе на небезпеку попри незламний патріотизм, у російської мобілізації геть інший вимір. Вона набагато успішніша за українську, але є нюанс. Про все по порядку.Російська влада грубо зачистила медіаполе й свободу слова майже на всіх майданчиках, обмежила доступ до закордонних ЗМІ та соцмереж, обірвала соціальні зв'язки росіян із зовнішнім світом. Таким чином, в очах рядового росіянина війна виглядає майже виключно героїчно й успішно. А головне — вона десь далеко і не стосується його особисто. Репресивні тенденції підштовхують до дводумства: навіть якщо в росіян є підозри про справжню ситуацію на фронті, про дійсні причини війни, страх перед тюрмою змушує відсунути ці думки й повторювати офіційний наратив. Система винагороджує це, адже великодержавний шовінізм і мілітаризм високо цінуються й нібито відкривають шлях у вищі стани. До того ж в обмін на мобілізацію росіяни отримують чималі кошти, які б ніколи не змогли заробити за звичайних умов. Враховуючи колоніальний стан російських регіонів і концентрацію ресурсів у невеликій європейській частині РФ, мобілізація розглядається не лише як соціально схвальний вчинок, а й як крок до радикального покращення добробуту своєї родини.При цьому ризик загибелі у російській армії — надзвичайно високий. Не лише через погане навчання, екіпірування й командування, а й через політичні особливості війни. Щоб виснажити Україну, Росія діє одночасно в кількох напрямках, і один із них — постійний натиск піхоти, що з дня в день, метр за метром продавлює фронт ціною шалених втрат.Ворожі солдати гинуть за те, що у віддаленій перспективі дійдуть до тієї точки, коли Україна втратить можливості оборонятись. Офіційно ж російські війська щодня дістають блискучі перемоги, і потоки гробів не здатні перебити цей наратив. Значні втрати не стають трагедією національного масштабу — розмови про це всіляко придушують.Станом на зараз є підстави вважати, що російська мобілізаційна модель перестала «виходити в плюс». Заходи української оборони призводять до таких втрат серед росіян, що їх більше не можна перекрити потоком добровольців. Про це свідчать посилені спроби примусово залучити на фронт строковиків, студентів і просто випадкових людей.Досі російська мобілізація трималась не на мотивації, а на поєднанні ізоляції, страху та матеріального стимулу. Ймовірно, зараз війна доходить до моменту, коли цих заходів уже недостатньо. Що буде далі? Можливо, це буде масова мобілізація. Можливо, залучення збройних сил Білорусі. Можливо, і те, й інше разом.Що тут хорошого для нас? По-перше, гроші перестали визначати обсяги російської мобілізації. По-друге, цих грошей стало менше завдяки українській стратегії послаблення ключових експортних можливостей росіян, про що дедалі частіше відкрито говорять у Кремлі. Невідомо, чи захочуть росіяни воювати за менші кошти або взагалі безкоштовно.Наша перемога полягає у стратегічній поразці Росії. Тобто цей момент настане не тоді, коли ми всі підемо в героїчні атаки на відбиття кордонів 91-го року, а тоді, коли росіяни втратять можливість іти хоч кудись. Але для цього українському війську, оборонній промисловості та уряду потрібно ще більше розумних та хитрих людей. Так переможемо.

Якщо розібратися в проблемах поповнення війська спокійно й без надмірних емоцій, виходить доволі сумна, але зрозуміла картина.Почнемо з бази. Звичайним людям природно боятися за своє життя й ховатись подалі від небезпеки, особливо якщо цим вже хтось опікується.Коли ворог був на підступах до серця України, до зброї добровільно ставали десятки тисяч людей на день. Чотири роки потому, коли ворог опинився десь на околицях, мотивації поменшало, адже бойові дії — десь далеко, та й армія у нас чимала, тож бажання розлучатися з комфортом нема.Також варто врахувати, що українське суспільство має широкий доступ до інформації про стан справ на фронті. Пропаганда м'яка, цензура умовна, а військові проблеми відкрито обговорюються в найбільших медіа. Тобто люди чудово розуміють, що війна — це не легка прогулянка.Довіра до інституцій слабка, тож коли розумієш, що армії бракує справедливості, мотивації ставати солдатом більше не стає. Філософські роздуми про громадянський обов'язок тощо звичайних людей особливо не мотивують — цим серйозно переймаються лише нечисленні ідейні та відчайдушні.Для звичайної людини цілком нормально жити, усвідомлюючи, що її комфорт і безпека забезпечуються за рахунок когось іншого. Тому для поповнення війська цих звичайних людей треба залучати примусово. Щоправда, успіх не гарантований: поки одні звикають і втягуються, інші тікають.Тобто ключ до посилення мобілізації — у військових реформах. Вони не забезпечать потоки сотень тисяч людей, але знизять рівень тривоги новобранців, а відтак — і рівень дезертирства, що наближається за масштабом до проблеми ухильництва.Ймовірно, збільшення виплат, покращення якості військового управління, поява термінів служби або хоча б перебування на позиціях розрідять опір мобілізації, проте люди навряд чи припинять сахатися груп оповіщення чи плакати на полігонах. Бо мобілізація — невідомість, що лякає.Вимагати передбачуваності служби — утопічно, але це не означає, що ми не мусимо старатись. Кожен мобілізований має заздалегідь розуміти, що на нього очікує, хоча б в загальних рисах. Він також має бути впевнений, що про нього подбають і захистять від несправедливого ставлення.Кожен оборонець має бути впевнений, що він, вдягаючи форму, перестає бути ніким, і отримує ясні перспективи для подальшої кар'єри й добробуту. Всього цього можна добитись, аби була політична воля. Ну і розуміння з боку тилу, який раптово втратить частину свого комфорту.

Слухаю розмову Данила Мокрика й Максима Бужанського, і одразу впадає на слух маніпулятивна манера спілкування депутата, який легко й невимушено називає чорне білим, потім рожевим, а далі взагалі каже, що сліпий і не розрізняє кольорів.Спершу шановний народний обранець заявляє, що побачив у Майдані не революцію, а радше переворот. Крім того, що це емоційна маніпуляція (революція — щось хороше, а переворот — щось погане, попри те, що це дуже близькі поняття), це ще й політологічна нісенітниця.Революцію визначає перш за все масове залучення громадян та неможливість подальшої легітимності системи. Переворот визначається змовою вузького прошарку еліти, незалежно від того, наскільки легітимною була система. Майдан, очевидно, був революцією.Далі пан депутат говорить, що взагалі не прихильник революції, бо, мовляв, завжди краще еволюція. Так, ніби революція чи еволюція — рівнозначний вибір в меню. Така собі універсальна мудрість в білому пальто, хоча революція чи еволюція — не ті явища, які можна обрати.Революція стається за сукупності причин і обставин, як стихійний політичний процес, а не як спланована й добре підготовлена політична дія, якої хтось просто забажав. Можна обрати — бути за чи проти революції, але вона є відповіддю на неможливість подальшої еволюції.Можна готуватися до революції та очолити її, коли вона розпочнеться, маючи агітаторів, лідерів, ідеологію, здатну захопити маси. Можна оголювати протиріччя, провокувати конфлікти, але революція — це не та річ, яка відбувається за чиїмось бажанням.Революція стає вибором внаслідок нелегітимності та кричущої непопулярності влади, нездатності політичної системи до розвитку або ж перспектив, набагато страшніших за масовий політичний конфлікт.Дійсно, революції мають катастрофічні наслідки, але так само їх мають і придушені революції, і громадянська бездіяльність під час системної кризи — ми всі маємо наочні приклади цього в сусідів на півночі та на сході.І це не просто одинична маніпуляція чи сумлінна помилка. Бужанський маніпулює та бреше про все, навіть у темах, які геть не принципові для його доброго іміджу. Він заперечує правдивість соцопитувань, розповідаючи про недоліки бліц-опитувань.Бужанський «розвінчує» соціологію на прикладі минулих виборів у США, де за опитуваннями перемагала Гарріс, а насправді переміг Трамп. Мовляв, люди брешуть в опитуваннях, буває. Хоча насправді проблема в системі виборів США, яка не гарантує перемогу за кількістю бюлетенів.Потім депутат радикалізує мовне питання — бізнес обслуговує або українською, або якоюсь іншою мовою, так, ніби українська за замовчуванням і будь-яка інша на вибір клієнта — взагалі не опція. І подібне на кожному кроці. Бреше, маніпулює, вдягає біле пальто і промовляє трюїзми.Максим Бужанський не має ані переконань, ані банально послідовних ідей, і говорить лише те, що надає йому вигляду помірного та мудрого політика на противагу шаленим радикалам і безголовим революціонерам. Запам'ятайте цього пройдисвіта й не дайте йому політичного майбутнього.

Бачу дивну тенденцію, що йде всупереч усталеному століттями армійському шляху кадрового зростання, в якому молодший офіцер — командир взводу рано чи пізно стає офіцером середньої ланки — командиром батальйону, бригади тощо.Напевно, у невеликій кількості елітних підрозділів це працює, однак в масовій армії я з такими випадками майже не стикався. За чотири роки служби мав нагоду спостерігати інше: толковий офіцер може роками лишатися на своїй посаді, а для зростання переводиться в іншу частину.Наприклад, у разі звільнення командира роти командир взводу стає ТВО, аж допоки звідкись збоку не пришлють нового. Випадків, коли молодший офіцер дослужується до командира частини, на моєму досвіді було небагато, і вони мали суттєві нюанси.При цьому на рівні сержантської ланки класична логіка зростання все ще працює — безліч командирів відділень спокійно ставали головними сержантами взводів, а потім рот і вище, або ж отримували пропозицію укласти контракт і стати офіцерами — командирами взводів.Вбачаю в цьому явищі як цілком раціональні, так і геть нерозумні, корупційні причини. З одного боку, повномасштабна війна — це тотальна криза, в якій кожен толковий керівник має лишатись на своєму місці, бо не факт, що його наступник зможе впоратись.З іншого боку, старшим начальникам потрібна в першу чергу саме керованість підрозділами, а не авторитет молодших командирів серед підлеглих і їхні людські якості чи воєнні таланти.Це створює в кадрових процесах кватирку для кумівства, оскільки свій=лояльний, а отже краще поставити на вакантну посаду вірного офіцера зі сторони, аніж дозволити зрости комусь із підрозділу.Того й маємо ситуацію, в якій командири взводів стають командирами інших рот, потім командирами інших батальйонів і так далі, щоразу потрапляючи в нові колективи, де їх майже ніхто не знає.Маю невтішний висновок, що така викривлена система росту для офіцерів — не стільки результат корупції чи профнепридатність військового управління, скільки наслідок кризової ситуації — тотальної війни, і ми не позбудемось цього, аж поки не армія не перейде в режим мирного часу.А поки ми воюємо, офіцери будуть не кращими зі своїх підрозділів, як це, ймовірно, було в класичній для нас прусській армії, а кочовим адміністративним ресурсом, який тасується туди-сюди для владнання проблем.Але є й хороше — величезний простір для розвитку сержантської ланки, як когорти лідерів усіх рівнів, себто військовослужбовців, що поєднують бойові та адміністративні функції, мають авторитет, а головне — дбають про підлеглих, бо це їхній прямий і головний обов'язок.

Оце подумав, що ідеологічний тиск на молодь чи заборона абортів заради підвищення народжуваності — так собі мотивація зробити вибір на користь дитини, якщо вона стає виключною відповідальністю матері. Дуже складно вибирати збереження вагітності та материнство, якщо треба думати, як прогодувати і де поселити не лише себе саму, а й майбутню дитину. Логічно припустити, що певні соціально-економічні стимули будуть набагато кращим мотиватором. Наприклад, виплати вже під час вагітності, а не лише після народження дитини, і ще більші виплати за здобуття професійної освіти, щоб молода матір змогла кваліфіковано працювати одразу після декрету. Насправді подібні програми давно існують у деяких європейських країнах, де материнство розглядається як суспільна користь, а не індивідуальна проблема, і це навіть приносить результат. Щоправда, від цих програм не падає статистика абортів, а зростають забезпеченість молодих батьків та інвестиції в майбутнє покоління, зменшення дитячої бідності та материнської соціальної непристосованості. Хтось може сказати, що подібними програмами зловживатимуть недоброчесні жінки, які обрали зберігати вагітність заради грошей і освітніх можливостей, а не через щире бажання відчути радість материнства та виконати свій патріотичний обов'язок. Але це нормально, бо всі лишаються у виграші: діти — народжуються і не живуть у злиднях, батьки — працюють і не жебракують, демографічні показники — ростуть, національне багатство — збільшується. Чого ще треба?

Всі ми справедливо сваримось на кволих союзників, які не дуже допомагають або ж і зовсім зраджують, проте насправді багато з того, що відбувається довкола нас останні 4 роки — зовсім не ганьба історичного масштабу, а цілком закономірні явища.Пригадуєте, коли восени 2022 ми мали ініціативу й хорошу інерцію, щоб нанести росіянам нищівного удару, однак не мали для цього засобів? Нам довелося чекати до наступного літа, поки союзники не надали достатньо техніки, але було вже пізно. Далі союзники надали нам конче необхідні далекобійні засоби, однак заборонили бити ними по Росії, посилаючись на можливу ескалацію, і ми знову втратили дорогоцінні можливості. Врешті у нас з'явилися власні далекобійні засоби, які можна використовувати без огляду на чиїсь побоювання, однак росіяни теж не гаяли часу й довершили свої ракети та дрони.Щойно ми почали відплату тією ж монетою, знищуючи стратегічні підприємства Росії, наш головний західний партнер вирішив... примирити нас. Критично важливі засоби ППО ж різко знадобилися самим союзникам. Знову ми спіткнулись об цей дружній камінчик і розбили собі лоба. І так щоразу.Можна прослідкувати повторюваний патерн у поведінці наших партнерів: щоразу як ми стаємо здатні на прорив, нам підрізають крильця й тримають у напівживому стані. Щоб чогось не сталося, мабуть. Наприклад, ескалації. І причини такої облудної політики мають сильне історичне коріння.Якщо згадати масштабні конфлікти ХХ століття, головним винуватцям злочинних війн крепко давали по шапці всім світом лише в тому випадку, якщо вони не були глобальними або хоча б регіональними гегемонами з могутніми арміями, особливо з ядерною зброєю. Винятків було небагато, але й найбільш яскравий — суецька криза — закінчився простим примусом вивести британські та французькі війська з Єгипту, бо так захотіли більші рибини. Лондон і Париж не були покарані, як це сталося із Берліном у попередньому десятилітті.Коли війни розв'язували СРСР чи США, цивілізований світ висловлював глибоке занепокоєння або ж нишком надавав їхнім жертвам підтримку, достатню для того, щоб не провалитись, але недостатню для справедливого покарання агресора. США програли в'єтнамську війну, але не платили репарацій Ханою, а їхні лідери не поставали перед трибуналом за воєнні злочини. Те саме стосується СРСР з його афганською кампанією.Ще раніше, США, попри свою могутність, не надавали адекватної підтримки колишнім союзникам по Першій світовій війні навіть тоді, коли німецькі танки були на підступах до Парижу. І лише напад Японії, коли найжахливіші злочини вже були скоєні, змусив їх вступити у війну без альтернатив.Перед тим, коли Третій Рейх розгорнув репресії проти євреїв, більшість країн не погодилась прийняти їх у себе, фактично прирікши на геноцид. Чехословаччину ж узагалі віддали Гітлеру наче жертвенну вівцю.Тож у дивній поведінці наших союзників сьогодні немає нічого надзвичайного — вона цілком очевидна. Інколи навіть складається враження, що наші партнери більше турбуються про захист інтересів Росії — принаймні практика свідчить саме про це. І їхню мотивацію можна зрозуміти. Майндсет геополітичної шахівниці не звик рахуватися з пішаками, якими нас безперечно бачать дорогі західні друзі. Безумовною повагою користуються лише великі фігури.Щоправда, за цими ж правилами пішак може перетворитися на ферзя та круто повернути хід гри. А ще краще ніж терпляче йти до кінця шахової дошки — взагалі не грати за цими правилами.Принаймні у нас є перевага, бо ми ламаємо модель поведінки, за якою давно мали бути переможені. Натомість ми завоювали серця та розуми половини світу й стоїмо завдяки цивільній армії, що досі не вдавалося тим, хто примирився з роллю пішака.

Союзники нас, звісно, легко можуть кинути. Дехто навіть скаже, що вже кинули. Але ми не пропадемо. У нас є сотні тисяч досвідчених військових з унікальним досвідом, а ще — технології сучасної війни. Ми можемо продавати відповідні товари та послуги найбільш незручним гравцям світової політики й наламувати плани будь-яких гегемонів. А куди діватися, якщо нас після цього всього не взяли у клуб рівних та правоспроможних?Так, це песимістичний сценарій, однак воєнне мислення змушує готуватися до будь-якого, коли в нього є бодай якась вирогідність. Єдине про що потрібно пам'ятати — нам не світить ніякого майбутнього без нового суспільного договору, центральною тезою котрого має бути загальний військовий обов'язок і виробництво зброї. Епоха глобальних конфліктів тільки почалася, про мирне майбутнє можна забути. Якщо світові не потрібна добра й пухнаста Україна — він отримає оздоблену, нервову та озброєну. Тоді ми зможемо насолодитись привілеями свободи і справедливості без ризиків дістати кинджал у спину.

Усі ці 28 «мирних пунктів», чи скільки їх там уже, чудово працюють для збурення суспільства. Тема торкається абсолютно всіх: як тих, хто має наснагу воювати далі, так і тих, хто не збирався із самого початку й тільки про те і думає, як би без проблем перетнути кордон похуй куди.При цьому інтерес — не лише в Україні. Збурюються і європейці, і американці. Навіть кацапів трохи цікавить — воно взагалі зачіпає всіх причетних до нашої війни. Звісно ж, все це не призведе до миру, бо в Росії навіть не думають зупинятись, а незгодні давно спочивають у землі.Переговори, а точніше — «переговори» в кращому випадку зададуть тон для подальших танців довкола російсько-української війни. І найбільш огидне тут те, що наші головні союзники — американці — не проти тієї думки, що за результатами ми, українці, маємо чимось поступитись.Погодитись на окупацію частини земель, ніби це ми їх колись захопили силою; на обмеження чисельності армії, ніби це ми пішли війною проти сусідів; денацифікацію, ніби це ми чинимо геноцид. Росіяни зображають нас як німців одночасно в першу й другу світові війни, і американцям ОК?Минуть роки, ми досі воюватимемо, але нове покоління у союзних країнах вже забуде, з чого все почалося. І є великий ризик, що станом на той час нас мало що відрізнятиме від москалів для стороннього глядача. Він сприйматиме наратив тієї сторони, яка вклала в нього більше грошей.