Коли я піднімаю питання вшанування загиблих, мене часто сприймають виключно через соціальні ролі: ветеран, чоловік, голови ветеранської ради. Суспільство бачить у мені «функцію», від якої чекають лише організаторських здібностей чи «залізної» стійкості. Але я говорю в цьому випадку насамперед як син загиблого воїна, чий голос має бути почутим у дискусії про те, як ми пам’ятаємо.Ми стикаємося з певною фемінною монополізацією пам’ятування. Традиційно вважається, що емоційна пам’ять і право визначати її формат належать жінкам — матерям чи вдовам. Натомість від чоловіків-родичів, особливо з ветеранським досвідом, чекають лише мовчазної присутності. Ніби мій досвід війни анулює мою потребу в людському вшануванні мого батька.Пам’ять не має бути «пропискою». Мій батько не був жителем цієї громади, і його могила — за сотні кілометрів звідси. Як і могили сотень моїх побратимів, що розкидані по всій країні. Але це не означає, що вони не мають бути вшановані там, де я живу і працюю зараз. Пам’ять не може обмежуватися лише тими, хто похований у конкретному секторі місцевого кладовища.Ми маємо пам’ятати і про тих воїнів, чиїх тіл не вдалося евакуювати. Вони не мають могил, вони не вписані в локальні списки, але вони — частина нашої спільної історії.Я маю право говорити про те, як має виглядати вшанування як людина, яка переживає втрату. Вшанування — це не статична картинка, це живий діалог, у якому є місце для сина, батька чи побратима, незалежно від того, наскільки «стриманими» нас хоче бачити соціум.Вшанування пам'яті — це не про закриті клуби за місцем проживання чи статтю. Це про створення простору, де кожен воїн, незалежно від того, де він поліг і чи є у нього могила, буде частиною нашої свідомості.Нам потрібен діалог про сенси, а не про формальні звіти. І я готовий цей діалог продовжувати. Мені є що сказати і я вмію слухати.
Ми повертаємося не з вершини. Ми повертаємося до себе. 🏔️Засніжені Карпати — це не про краєвиди. Це про те, як швидко зникає все зайве, коли сніг стає вище колін, а вітер перевіряє на міцність кожен шов твоєї куртки.Ми йшли групою — ветерани, військові, свої. І десь на середині підйому я знову відчув те, чого так не вистачає в мирному, розхристаному місті. Це відчуття «племені».Тут немає довгих розмов про «адаптацію» чи «пошук себе». Тут усе простіше і чесніше. Твій світ звужується до кроку людини попереду, яка пробиває шлях крізь замети, і до простягнутої руки побратима позаду, якому ти допомагаєш втриматися на схилі.У місті ми часто почуваємося самотніми в натовпі. Але там, у горах, ти знову стаєш частиною механізму, де кожен важливий. Коли один ділиться залишком води, а інший мовчки забирає частину твого спорядження, бо бачить, що ти видихаєшся — це і є справжня терапія.Чому це працює? Бо нашій психіці не потрібен комфорт, щоб зцілитися. Їй потрібна солідарність. Їй потрібно відчувати, що ти не один проти всього світу, а частина спільноти, де кожен готовий підставити плече.Ми йшли крізь туман і сніг, і з кожним метром вгору скидали з себе тягар цивільної метушні. Гори не лікують рани, але вони дають головне — відчуття, що ти знову на своєму місці. Серед своїх. Де слова не потрібні, бо все зрозуміло по погляду.Ми повернулися втомлені, зі збитими ногами, але з відчуттям цілісності. Бо іноді, щоб знайти спокій у душі, треба просто вийти в негоду з тими, хто розуміє тебе без жодного слова.
🌄 Запрошуємо у триденний похід у Горгани ветеранів та воєнних — у серце одного з найдикіших масивів Карпат.🗓 17–19 квітня 2026 року📍 Горгани, Карпати — кам’яні розсипи, мохові ліси та простори, де відчувається справжня тиша і сила гірЦей похід для тих, хто вже має досвід гірських мандрів і готовий до виклику. Маршрут буде непростим, але саме в цьому — його цінність. Це можливість вийти за межі звичного, перевірити себе в горах, відчути опору в русі та поруч із людьми, які розуміють без зайвих слів.На учасників чекає маршрут:Осмолода — Кінь Грофецький — Грофа — Плісце — Паренки — Осмолода,ночівлі в наметах або туристичних колибах, ранки в горах і довгі переходи серед дикої природи.Поруч на всьому маршруті будуть гіди-ветерани — ті, хто добре знає цей шлях і підтримує не лише в дорозі.🚐 Виїзд: 17 квітня (вранці зі Львова)Можливий також виїзд з Луцька та підсадка у Стрию.🔙 Повернення: 19 квітня (пізнє)💚 Участь, проживання та харчування — безоплатні📝 Просимо заповнювати форму лише якщо ви впевнені у своїй участі — якщо ви не зможете поїхати, хтось інший втратить можливість долучитися до походу.📝 Реєстрація: https://forms.gle/J7kpGgBaGSLs3D9P7
Чи чули щось про фільм «Останній Прометей Донбасу»? Чи знаєте ви де знаходиться Курахове? Чи знаєте чи окуповане чи ні?Впевнений, що більшість тих, хто прочитає цю публікацію знають відповіді на питання. З чим я можу вас «привітати» - значить ви знаходитесь в бульбашці тих, хто ще слідкує та живе війною, хто у війську або для війська, тих кого я називаю небайдужими. А чому «привітати»? Так це тому, що з кожним роком нас все стає все менше – хто вигорає, хто гине на фронті і в тилу, кого зпалює зсередини зневіра і хвороби від нервів, та і це зрозуміло – важко тримати кукуху коли бачиш, що більшість і далі живе життя роблячи вигляд, що війна їх не стосується.Саме ці думки переслідували під час перегляду стрічки «Останній Прометей Донбасу», коли крім нас з Ольгою в залі було ще 4 людини. Так можна списати, що це пообідній час, але і показ єдиний на день, та і таку ж картину я спостерігаю на показах навколовійськових фільмів – в залах заледве набирається десяток глядачів.Я вже не вірю, що моя бульбашка збільшиться – тих, хто живе війною все менше, а ті кому похуй не запросять у свою – для чого їм це сумне, причемлене яке при кожній нагоді нагадає яка ціна платиться за наше сьогодні і завтра.Висновків не буде. Лише нагадування, як написав загиблий Воїн Максим Кривцов - «Війна це імена», імена тих, хто бореться і величезне дякую тим, хто знаходить в собі сили боротись і допомагати тим, хто тримає небо над усіми нами.
Памʼятати того, хто вже не знами це для вас почуття чи дія? Щемке відчуття гордості від того, що були знайомі, те яку роль відіграла ця людина у вашому житті, безмежний сум за тим недосказаним і недоробленим? Чи все ж «підсрачник»/стимул який нагадує ціну і цінність людського життя і змушує щось робити в посвяті чи в памʼять?І знаєте, немає правильної відповіді - ми різні, і кожен переживає втрату по своєму. Немає правильного способу поведінки як прийняти біль втрати, є лише одне - памʼять. Те, що ми повинні нести чи робити поки ми ще живі, адже і ті, кого немає живі доки ми згадуємо їх - у думці, дії чи пориві.Сьогодні Сашку 41 рік, і назавжди 38. Дякую, що був, є і будеш. Дякую, що надихаєш. Ми за тобою скучили, от чесно. Таких як ти хороших людей дуже мало, я більше не зустрів і, скоріше всього, більше не зустріну. Дякую тобі за усе. Як і обіцяв - і на цей твій День Народження від мене 10км для тебе, вибач за темп, снігу навалило як ніколи - да, я дурак, небезпечно, особливо на Рівненському шосе, але ж я обіцяв тобі… Ми памʼятаємо. Олександр Мартинюк, Мартенз, на щиті. Дякую за чин, з Днем Народження, друже. 🫡
Три роки як тебе немає, тату. Ти ж пам’ятаєш цей наш дурнуватий елемент змагальності – якщо син тут то і я тут, якщо мій батько тут то і я тут. Пам’ятаєш як після участі в АТО виявилось, що між нами набагато більше спільного ніж можна було уявити? Виявилось, що те, що ми ще тоді прожили і вихаркали скріпило нас більше ніж спільна кров. Саме ти дав життя, двічі. Перше – в пориві любові до своєї дружини, моєї матері, друге – заплативши найвищу цього світу, проливши кров за Україну. Знаєш, ти б гордився тим, що мені вдалось зробити за цей час. Це і для тебе, завдяки тобі, в пам'ять про тебе.Майже стерта в порох Констянтинівка де ми бачились востаннє. Немає величезної кількості прекрасних людей без яких я не уявляю завтра України. Тебе немає, але ти є. В думках, діях, пам’яті. Старший лейтенант Збройних Сил України Кушнєр Ігор Володимирович, на щиті. Дякую за чин. Дякую за все. P.S. Тату, знайшов у собі сили(да, звучить дивно і, можливо, смішно) і нарешті придбав собі вудку, ти ж пам’ятаєш як вчив мене цьому захопливому ремеслу? Тепер піду до річки без тебе, але з тобою…
24 лютого 2022 року, коли розпочалось повномасштабне вторгнення мокшів, крім статусу ОР1 я мав ще один - студента магістестерської програми Волинського Національного Університету імені Лесі Українки, денної форми навчання.Тоді, не задумуючись, я приєднався до війська. Я дуже вдячний деканату які дозволили мені закінчити університет дистанційно. Я досі памʼятаю як взимку 22 здавав державний екзамен сидячі в хаті села Подоли неподалік Купянська і як переносили час, бо в Луцьку тривала тривога.Маю надію, цього разу мені все ж вдасться більш грунтовно повчитись, адже тепер справа не лише про диплом, а й про компетенції, знання у сфері якій я присвячую значну частину свого життя - ментальна допомога тим, хто повернувся, тим, хто і досі знаходить сили вивозити(чи не вивозити) це все.Якщо у мене є час я використаю максимально корисно. Гасло мілітарі спільноти, яка найбільш мені імпонує, «Бути професіоналом» для мене не лише слова, а й стимул щодня ставати кращим.Дякую Силам Оборони і Безпеки за можливість.
Коли навесні минулого року на мене вийшли представники «Серця Азовсталі» і запропонували додати походи в гори(і все що з цим повʼязано) в їхній курс психічної та фізичної реабілітації я трохи злякався. А чи вдасться мені, чи прийме мене група з представниками якої у мене немає релевантного досвіду?І знаєте? Це неймовірні відчуття, коли тобі дякують за пригоду дорослі чоловіки, які говорять, що це один з найяскравіших моментів в їхньому житті, що вони обовʼязково хочуть повернутись, «що я думав раніше ці кола взаємопідтримки це очко», «я ніколи не думав, що гори такі», коли тебе обіймає з вдячністю чоловік який лише кілька місяців тому був звільнений з полону, коли посмішка не сходить з уст того, хто після полону майже не говорить, і ще багато, багато отих «коли» і «що» - я розумію, це все було не даремно, це все потрібно.Я дякую за можливість, я дякую, що вже сформована команда амбасадорів які хочуть і будуть розвивати цей проєкт в рамках «Серця Азовсталі», щоб ще більшій кількості захисників Маріуполя, тих, хто пережив жахіття полону подарувати цей неймовірний досвід. Досвід, що назавжди залишається в серці і показує нові сенси.Дякую. Далі буде…
Демобілізація часто сприймається як закінчення боротьби, про те, на жаль, це навіть не половина того, що прийдеться пройти.Внутрішні демони, бюрократія, побите тіло і душа, не розуміння зі сторони суспільства та і, часто, внутрішні хибні переконання не дають спокійно поринути у спокійне життя.І лише в колі своїх, далеко від благ цивілізації, у «готелі в тисячу зірок» вдається хоч трішки привідкрити маску яку змушений носити. В колі тих, хто не буде лізти в душу, не буде роботи квадратні очі від справжніх, хуйових історій чи чорних як безмісячна ніч жартів, тих, в кого як і в тебе назавжди залишаться шрами від пережитого, і не лише на тілі, ай у душі.Так, через трошки потрібно буде повертатись у «великий світ», часто жорстокий і не справедливий, але ти тепер точно знаєш – ти не один, тобі є куди повертатись, є ті, хто тебе зрозуміє і почує. Почує, або помовчить разом з тобою, коли це буде треба.Це про те, що ми робили, робим і будемо робити. Для таких як і ми, ветерани для ветеранів. З повагою і любов’ю команда Nomad Live.
Чи було у вас хоч раз, що коли ви зайшовши на заправку, на якій деякий час не були, і вас зустрічали з радістю і словами, – «Хух, ми так переживали за вас, думали, що з вами щось сталось тому ви не з’являєтесь!», - а в мене було. Просто деякий час працювали на іншому напрямку, а люди нервували.Так, було, і вже ніколи не повториться, цього місця вже немає, його знищили росіяни. І це лише одна з сотень і тисяч історій, не побоюсь цього слова – легендарної, заправної станції ОККО в Констянтинівці, моїх історій, історій відомих і невідомих людей які заскакували туди випити кави, зустрітись, «перетерти».Для мене це була не просто локація це була своєрідна межа, якийсь невловимий символ кордону між тут і там. Заїжджаючи туди я завжди розумів, що за спиною умовно безпечні Дружківка, Краматорськ, а попереду дороги на Бахмут, Торецьк і далі…Ще один, черговий символ того, що війна все ближче, що кордони звичного і комфортного стираються. Я дякую персоналу і компанії ОККО за ті секунди приємних відчутів, що бувало накривали мене коли я залітав на каву в Констаху, і не через безкоштовне кофе, а через відношення. Навіть в найдорожчих ресторанах мені не раділи як там, де пригощали безкоштовно. Мене, на той момент, молодшого сержанта Збройних Сил України. Любов і повагу не можливо купити, її можна лише залужити. Честь.
TGLIST.COM.UA
