Коли я піднімаю питання вшанування загиблих, мене часто сприймають виключно через соціальні ролі: ветеран, чоловік, голови ветеранської ради. Суспільство бачить у мені «функцію», від якої чекають лише організаторських здібностей чи «залізної» стійкості. Але я говорю в цьому випадку насамперед як син загиблого воїна, чий голос має бути почутим у дискусії про те, як ми пам’ятаємо.Ми стикаємося з певною фемінною монополізацією пам’ятування. Традиційно вважається, що емоційна пам’ять і право визначати її формат належать жінкам — матерям чи вдовам. Натомість від чоловіків-родичів, особливо з ветеранським досвідом, чекають лише мовчазної присутності. Ніби мій досвід війни анулює мою потребу в людському вшануванні мого батька.Пам’ять не має бути «пропискою». Мій батько не був жителем цієї громади, і його могила — за сотні кілометрів звідси. Як і могили сотень моїх побратимів, що розкидані по всій країні. Але це не означає, що вони не мають бути вшановані там, де я живу і працюю зараз. Пам’ять не може обмежуватися лише тими, хто похований у конкретному секторі місцевого кладовища.Ми маємо пам’ятати і про тих воїнів, чиїх тіл не вдалося евакуювати. Вони не мають могил, вони не вписані в локальні списки, але вони — частина нашої спільної історії.Я маю право говорити про те, як має виглядати вшанування як людина, яка переживає втрату. Вшанування — це не статична картинка, це живий діалог, у якому є місце для сина, батька чи побратима, незалежно від того, наскільки «стриманими» нас хоче бачити соціум.Вшанування пам'яті — це не про закриті клуби за місцем проживання чи статтю. Це про створення простору, де кожен воїн, незалежно від того, де він поліг і чи є у нього могила, буде частиною нашої свідомості.Нам потрібен діалог про сенси, а не про формальні звіти. І я готовий цей діалог продовжувати. Мені є що сказати і я вмію слухати.