Горіха Зерня

"Я не критикую владу, до якої у мене не було очікувань. Я критикую опозицію, від якої я хотів чогось більшого, аніж від влади"У початковій школі у мене була вчителька - садистка. Те що вона кончена садистка, яку на гарматний постріл не можна було підпускати до дітей, і яка виклала собі шлях до пекла сотнями скалічених доль, я зрозуміла значно пізніше, уже у дорослому віці. А тоді це сприймалося як норма, ми у цьому жили.У першому класі, тобто у перший рік навчання, коли ми тільки вчилися писати палички і гачечки, вона чомусь заявила, що я погано стараюся. Що з моїм потенціалом я можу більше і краще. І тому за кожну помилку вона буде мені ставити одиницю. (Тоді у початковій школі ставили оцінки). І так і зробила. За кожну кривульку у перших прописах я отримувала одиницю. Це закінчилося погано для мене, першим нервовим зривом у сім років. Мене обсипало червоними плямами по типу псоріазу, які страшенно свербіли. Звісно, я на все життя отримала страх перед помилками, і досі все нове роблю, долаючи і ламаючи себе, на кожне рішення витрачаю значно більше душевних сил, ніж нормальна людина. Звісно, я вразлива перед нарцисами, психопатами і маніпуляторами, це все звідти, з початкової школи. Ну і так, у мене жахливий почерк, усі хто брав автографи, це знають. Галино Степанівно, будь ти проклята, стара совкова вівчарка.Але повернімося до відомого політолога із завищеними претензіями. Ваша позиція ница, боягузлива і дуже несправедлива. Я розумію, що вам страшно. Всім страшно, у такі часи живемо. Але ж ми себе оцінюємо за тим, як ми долаємо цей страх, правда? Принаймні, у глибині душі ви все розумієте. А депутатам, партійцям і активістам ЄС можу тільки подякувати. За ці роки ви зробили значно більше, ніж можна було очікувати з тими обмеженими ресурсами і важелями впливу, що у вас є. Ви маленька когорта між нами і прірвою. Найбільша несправедливість у тому, що ваші досягнення привласнять собі ті, хто зараз рвуть вам ноги, прикриваючись високими стандартами.

Цікаво, а у нас існують журналісти-розслідувачі без "корочок" СБУ, ГУР та інших секретних органів? І коли вони отримали свої посвідчення, і у чому полягала їхня робота, що вони аж наскільки цінні для цих відомств, із бронюванням від мобілізації та іншими благами? Бо співробітник спецслужб може бути ким завгодно, але це не журналіст. Учасник спецоперацій, виконавець замовлень влади, провокатор, зброя у боротьбі одних силових відомств проти інших, зливний бачок для сфабрикованого компромату...Ніхто не сперечається, це теж важлива робота для негидливих. Мабуть.Але нас свого часу вчили, що журналіст є незалежним, неупередженим, об'єктивним контролером влади, вівчаркою демократії. Що його завдання - знаходити і висвітлювати суспільно значимі теми заради того, щоб громадяни могли приймати поінформовані рішення у своєму суспільному житті. І ніби не йшлося, що це потрібно робити після підписання заяви на штатне чи позаштатне співробітництво із службою безпеки чи розвідки. Для таких людей ніби інша назва існує, агент під прикриттям чи щось таке.

Народна прикмета: «Якщо Безумна щось критикує, значить це щось занадто добре працює». Одного ранку Безугла прокинулася, відкрила Facebook і вирішила, що знає краще за Повітряні Сили, Генштаб і владу Києва про те, як має діяти ППО в столиці. Справжній експерт з усього. Від ядерної зброї до повітряного простору. Відчувається незламна потужність, яка властива шоуменам та їх прислузі. Відповідати на «безуглі» закиди – така собі історія, проте я спробую і розважусь. 1) «Київ не забезпечує ППО, а Кличко не виділяє гроші». Повітряні Сили вже офіційно дали відповідь на це. Якщо перекласти з дипломатичної на людську, то вона звучить так: «Харош нести дурню». А якщо близько до тексту: «Міська влада завжди комунікує із нами — допомога надходить швидко, у повному обсязі, а головне саме тоді, коли вона найбільше потрібна!». Але російські пропагандони радісно потягнули Безгузду в інформпростір. 2) «А чому нам не розповідають, що саме робиться для оборони Києва?» Може, вам ще карту розміщення ППО з геолокацією і розкладачкою видавати? Чи список з позивними, кодами допусків і планом дій на випадок масованого удару? Ви взагалі розумієте, де ви і коли живете, чи ні? Схоже, ні. Але це ще не найгірше, а найгірше, що ворог читає ці ваші пости. І дякує. Сумнівів, що Марʼяна свідомо працює на Кремль, нема майже ні в кого. Якщо не за гроші, то принаймні як «корисний ідіот» чи, вибачте, як «корисна ідіотка» (з повагою до фемінітивів). І російські пропагандони сумні, що Безгузда після заяви про виснаження українського ППО не вказала публічно точні запаси нашої оборони. Але ж ще не вечір. Для прикладу, площа Ізраїлю – 22 тис. кв. км. Площа Києва і області складає становить 28 тис. І при цьому в Ізраїлі розміщена найбільш щільна в світі система ППО + пряма допомога від США. І що? Там і близько не мають 100% збиття повітряних цілей. А на Київ летить те, що Ізраїль бачить раз у рік, а ми — щотижня. І однаково – наші збивають по 80–90%. Сидіти в теплій студії або на своїй сторінці й зображати стурбовану патріотку дуже легко. Але війна – це не TikTok. І якщо хтось не викладає відео з ППО, це не означає, що його немає. Це означає, що у війську ще не втратили здоровий глузд. І, зрештою, що зробила для ППО столиці сама Марʼяна? Окрім того, що обісрала всіх, хто реально цим займається? Можливо їй стало трохи сумно, що за п’ять років роботи у комітеті з нацбезпеки ніхто не може згадати жодного корисної дії Безуглої? От і вирішили нагадати про себе: типу, «я тут головна з ППО та з усіх інших питань». Коли Марʼяна публічно звинувачує всіх навколо у відсутності ППО, то це не «контроль», не «громадянська позиція» і не «парламентський нагляд». Це плювок в обличчя тим, хто щодня ризикує життям, збиваючи те, що летить на Київ. І робить це завзято, з викликом, під патріотичним соусом.До речі, вчора вона намагалася кинути своє інформаційно лайно в бік Валерія Залужного, щоб мазнути ним Генерала в його день народження. Лайно до Генерала не долетіло, а залишилося на Марʼяні, про що свідчить сморід від неї. І не лише інформаційний. Але коли це хвилювало кишенькову чіхуахуа ОПи? Якось так.

Щойно побачила ролик, у якому молоді офісні працівники Міністерства юстиції демонструють заставки на своїх телефонах. Там у них фото їхньої керівниці, міністерки Стефанішиної.Я не знаю, можливо цим колишнім студентам свого часу не розказали про гідність. Про те, що з таких ніби то дрібниць складається повага до себе, і що маленьке приниження запам'ятовується на все життя. Можливо, у них всі амбіції і все життя пов'язане з міністерством. Вони оплачують дешеве житло, погано харчуються і погано відпочивають, але з думкою про те, що два-три роки такої каторги відкриють їм двері до вищих щаблів. А там, дивись, уже їхні власні підлеглі колись ставитимуть на телефон уже їхні фото. Підлабузництво на державній службі - як токсичний газ, всюдисуще. Не сьогодні це почалося, і навіть не сто років тому. Згадайте писарів та інспекторів у п'єсах наших корифеїв. Але зараз у кожної людини є можливість зупинити це на своєму рівні, у своєму відомстві. І особливо багато у тебе таких можливостей, якщо ти міністерка юстиції. Але як бачимо, деградація особистості ніколи не відбувається секторально, вона охоплює усі сфери. Не може бути так, що тут ти живеш у квартирі за 9 мільйонів, якої нема у твоїй декларації, а тут - не розсилаєш свої фото інтернам з вимогою поставити на заставку. Імхо, моя суб'єктивна думка.

Я сьогодні отримала просто королівський подарунок - другий і третій том читацьких рецензій пані Галина Новосад.Вже не один рік пані Галина займається благородною і подвижницькою справою. Як лицар у сяючих обладунках, вона робить свій внесок у становлення цивілізованого книжкового ринку в Україні. Я не раз писала про те, що без виваженої, доброзичливої і чесної критики ми ще довго будемо кульгати на полі книговидання. Авторам життєво важливо чути відгуки читачів на свою роботу, а читачам важливо мати позитивний орієнтир, якийсь маяк, який допоможе їм зорієнтуватися у розмаїтті пропозиції. Пані Галина задає високі стандарти у жанрі читацьких рецензій, і я дуже сподіваюся, що її читатимуть і наслідуватимуть колеги. Вона виважена, об'єктивна; якщо твір чимось розчарував, докладно пояснює, якими були очікування, і у якому місці у неї не склалася "хімія" з конкретним автором. Але це трапляється вкрай рідко, у більшості випадків вона звертає увагу на привабливі сторони кожного твору. Кожен том її рецензій обростає стікерами і закладками, і я керуюся її порадами у походах книгарнями.Дуже раджу ці книги, вони інформативні самі по собі та цікаві.Пані Галино, дякую за вашу працю. Як бачите, ваші книги зайняли своє місце на улюбленій поличці.

Ну що, я вдома, після досить непростого втручання, яке зробили наші київські хірурги так, що на тілі лишилося всього кілька маленьких проколів. Вдома кондиціонер у спальні, вода у крані, електрика у кавоварці. З дитиною займаємося найприємнішою у світі справою - збираємо речі у пластовий табір і одночасно створюємо кабінет абітурієнта. Скільки вже переговорено про цей вступ - але мені головне, щоб донька запам'ятала 2025й як рік закінчення школи і вступу, рік першого курсу, перших лекцій і семінарів, перших студентських вечірок, а не як рік обстрілів. У цьому всьому, у кожній маленькій справі, у роботі всіх тих людей, які приходять на свої місця і займаються своїми посадовими обов'язками, у роботі продавців і комунальників є частина нашої справжньої стійкості. Ми розуміємо, чого домагаються росіяни. Те саме вони роблять з Харковом, Сумами, Херсоном чи Одесою. Їм потрібно зламати життя у цих містах, зробити так, щоб звідти виїхали люди. Той самий терор застосовують проти Києва. Я у ці дні думаю про лондонців, які під час другої світової пережили величезну серію щоденних бомбардувань. І потім все відновили після війни, і на кілька поколінь вперед зберегли пам'ять про той час і особливе відчуття гордості і причетності до своєї історії. Так і у нас буде, ті хто це переживуть, назавжди матимуть особливий зв'язок із Україною, Києвом, і особливе право власності, якщо так можна сказати, на це місто. Ми довіку будемо хранителями нашої землі. Потрібно тільки весь час пам'ятати про ширшу перспективу. Нам випав шанс остаточно вирватися з російської тюрми, на наших очах звершується те, про що могли тільки мріяти українці століттями. Наша власна незалежна держава відбивається від чуми.

Склала сьогодні третій іспит до магістратури, спеціалізація. Набрала 158 балів, що для мене просто прекрасний результат: я ж філолог, а обрала психологію і соціологію. Готувалася сама, було складно, але тепер собою пишаюся :) Останнім у нашу аудиторію, буквально за хвилину до початку іспиту, забіг дуже артистичний хлопчина. Такий драма квін, миттєво привертає до себе всю увагу: і йому жарко, і сорочку розстебнув до пупа, і дайте води, і відкрийте віконечко... Старий добрий студентський типаж, вони такі милі, коли їм по двадцять, дай боже до тридцяти порозумнішати. Але що мене здивувало, старша викладачка, яка наглядала за порядком, включилася у гру. Почала відповідати на кокетство, якісь там репліки, а тоді і каже: дивись, у якому ти квітнику сидиш! Маючи на увазі дівчат на сусідніх стільцях. І от тут я засмутилася. Мені здавалося, що за тих двадцять п'ять років, що я не була у вишах, щось мало змінитися. Що дівчат перестали сприймати як окрасу колективу, столу і клумби. Що такий стиль спілкування давно уже у минулому, бо я абсолютно впевнена - якби на його місці була дівчина, захекана, розпашіла, потна, ніхто б не запропонував їй "постояти поряд і помахати віялом" і не назвав би присутніх юнаків квіточками.

Зайнята цілий день пильною роботою - видаляю з друзів тих, хто "благає про репост" картинками штучного інтелекту. У всіх випадках я уявлення не маю, звідки ці люди взялися у мене у друзях, ніколи їх не читала і раніше не бачила. А що іще робити після безсонної ночі? Все одно туман у голові. Вчора звечора дивлюся на доньок і кажу: даремно я вас обох сюди зібрала. Це як всі яйця у один кошик. Дивне у нас стало почуття гумору, якесь чорне, правда? А ще у мене у стрічці багато обурень концертом Сердючки. Я їх розумію, але не всім серцем, відсторонено.Одеса під обстрілами, і у цей же час лишається курортним містом, з шиком, блиском і ванною з шампанським. Це добре чи погано? А дідько його знає. Щоб судити людей, які ходять під бомбами, треба самим сидіти під бомбами. От я з Києва у такій ситуації кажу: хай роблять що хочуть. Всі живі, нікого на концерті не розбомбило, і слава богу. Я сама тиждень тому дітей возила у Чорноморськ. Це під Одесою, зовсім близько. Пливеш така і у воду поглядаєш, чи ніхто там більше крім тебе не плаває. Наприклад, міна. Ми всі трошки не в собі. Що стосується пісень і репертуару Сердючки, то я з цією планетою взагалі не перетинаюся. Для когось сюрприз, що так багато людей слухають "всьо будєт ха-ра-шо"? Мене дивує ваше здивування, правда. Згадайте, кого у нас у президенти обрали, і з яким результатом. Я дозволяю собі подумати про це потім, після війни.

За минулу добу я проїхала 1800 км. Так, мій механік теж у шоці, особливо коли я скинула перелік помилок двигуна :) Але крім критичної інтоксикації Жаданом (а як іще не заснути за кермом у такій ситуації?), Гаррі Поттером і міс Марпл, у мене також був час на подумати. Серед іншого, я придумала, про що буде наступна книга :) А також додумалася до важливого спостереження. Довкола мене переважно самозайняті люди. У значенні самі собі шукають роботу. І всі ми постійно живемо в оточенні критики. Що б ти не зробив, завжди знайдеться хтось, хто причепиться до другорядного або зуміє знецінити."А це всі повинні знати... Уміти... Возити за собою...""А хіба кожен зможе... (Купити вашу книжку, поїхати у вашу подорож...)""А що робити бідному пенсіонеру з пенсією у тисячу гривень..." Їх так багато, цілий хор тих, які міряють ваше життя мірками умовного пенсіонера. А запитаєш такого - сам ти скільком пенсіонерам допоміг? Скільки продуктових пайків ти сам розносиш сусідам на місяць?Та про що я, у них завжди "ета другоє". Так от, про передумови успіху. Найуспішніші люди у моєму оточенні - це ті, хто заливають вуха воском і нікого не слухають. Роблять своє, сам собі вирішив, сам ризикнув, сам зробив. Вони пишуть і видають книжки - не всі на світі, а ті, які можуть. Вчать і виховують дітей - не всіх у масштабах країни, а кількох.Вивозять тварин з-під обстрілів. Знаючи, що там все одно залишиться більше, ніж вони фізично зможуть врятувати. Витягають людей з окупованої, ремонтують будинки для біженців, купують машини військовим...Щоразу вислуховуючи, що їхні зусилля - це крапля у морі. Для себе я давно визначилася, що хай для моря це лише крапля, для мене все одно цілий океан. І що краще одна маленька, але своя реальна крапля, аніж тисячі слів про те, чому інші роблять неправильно.Мені цікаво з тими, хто робить, а думка інших байдужа. Ну і на завершення. По приїзді з'ясувалося, що нашим у Справі Громад терміново потрібне пальне, щоб доставити фури допомоги на фронт. Там потреба більше 200 тис грн, горить на вчора. Я у коментарях нагадаю реквізити фонду, сьогодні всі донати підуть на логістику. Долучайтеся до тих, хто працює, це реальна нагода.

Ні, я теж про це розповім, ну бо вразило до глибини душі.Нас із Марія Воротило сьогодні зупинила поліція біля Ковеля. Прямо погналися з мигалками. Претензій у них було дві (крім того, що ми їхали о другій ночі).1. Подряпаний номерний знак ззаду.2. Перегоріла ліва фара на ближньому світлі. У зв'язку з цим мені виписали штраф за технічну несправність транспортного засобу. Їдемо ми далі з Марією похнюплені, до першої заправки. Сама лампочка у мене є - завжди вожу запас у бардачку. А от хто її вкрутить? Була надія, що на заправці хтось знайдеться з руками, але ні, всі сплять.І тут дочка каже: давай я у чата запитаю, як це робиться? Ну давай, кажу, що нам втрачати.Вона формулює запит: така то модель машини. Розпиши, як замінити лампу у лівій фарі для людей, які ніколи цього не робили. Простими словами, як для дитини.І він це зробив! На кожному етапі ми фоткали все що бачимо і скидали йому фотографії. І він говорив: сильніше притисніть от ці дві пимпочки, тягніть, не бійтеся :) А коли все вийшло, ще й похвалив :)Мені здається, винахід цієї штуки співмірний з винаходом інтернету. Дуже зручно, дуже нравицця.