«Оскільки в душі людини є природна схильність до любові, і їй від природи властива потреба любити — точно так само, як у ній є здатність відчувати, мислити й пам’ятати, — то до тих, у кого немає гідного предмета любові, у душу прокрадається й там закріплюється щось стороннє. Як будинком чи землею, що не мають законних спадкоємців, так і цією потребою любити заволодівають чужі, незаконні «діти» чи «слуги», що вселяються в неї; вони впроваджують у людину не лише любов до себе, а й турботу та страх за них.Подивіться часом: людина надмірно суворо міркує про шлюб і народження дітей, а потім та сама людина мучиться горем, коли хворіють чи вмирають діти від рабинь чи наложниць, і в неї вириваються малодушні зойки. Деякі при смерті собак чи коней від смутку доходять до такого ганебного малодушшя, що життя стає їм немилим.Навпаки, інші при втраті хороших людей не відчувають нічого жахливого й не чинять нічого негідного, а й надалі протягом усієї решти життя зберігають розсудливість.Так - слабкість, а не любов, породжує безмежні смутки й страхи в людей, які не зміцнені розумом проти ударів долі;»Порівняльні життєписи. Солон