Канал Наталки 🌷 libellatrix.ua

10 жовтня не лише треті роковини початку руйнування енергетики України. Сьогодні відчули клятий символізм психічно хворої людини, бо диктатори не бувають ментально здоровими. А ми – можемо. Праця над «менталочкою» одна з найбільш неочевидних та водночас – вдячних. Зараз проживаю падіння після успішного етапу лікування депресивного розладу. З життя знову щезли важливі емоції – радість, щастя, задоволення, захват. Кольори врешті. Я їх бачу, але не відчуваю оцього «Вау, як гарно, як ЯСКРАВО!» Маю обмежений ресурс, і це найбільший клопіт. Якщо ресурс, можливий на день, розпорошений у щось пусте, повсякденне, то далі це втикання в другорядне. Це жвачка без смаку, яку жуєш нескінченно. Є способи виплюнути жуйку та відродитися. Над чим працюю зараз, коли й мені кепсько, і є додатковий фактор стресу – важкий діагноз тата. Я не здамся. Перемога над станом наступає через зміни. Головне – зізнатися, що більше не стягую. Мовчання вбиває. Соромно сказати – я не ОК, мені недобре. Прокидання, чищення зубів – це вже втомлює. А ще треба прийняти душ, вимити голову, висушити, одягнутися, бажано в чисте, і +/- дотичне до притомного вигляду. Вивалюєшся в день уже виснажена. Без сніданку, бо немає апетиту. Депресія супроводжується психосоматикою. Болями, від яких немає ліків. Ноги, які не хочуть йти, де зараз не хочу бути. Наче налиті чавуном. Простір, де не можеш дихати, бо саме перебування в цьому місці травмує. Телефонні дзвінки та повідомлення, які проголошують про смерть, надзвичайні події. Є евфемізми – воїн на щиті, пожежа в приватному будинку внаслідок падіння уламків. На це важко реагувати, коли уламок самої себе. Завзятої, активної, спортивної, з енергією на все – працю, ідеї, прогулянки, заняття в фітнесклубі, вечірки з друзями. Є лише одна реальність натомість – депресія. Є й гарні новини – відновлення та ремісія можливі. Над чим працюю. Зичу не стидатися зізнання та звернутися до психіатра. Виконувати призначення. Вдалої праці з психотерапевтом. Сили сказати: потребую паузу, щоби попіклуватися про себе. Тоді будуть сили подбати про інших.

Ніч. Робота. Тривога. В телефоні блямкає "високий рівень небезпеки".До найближчого укриття, звісно, не піду. Ліньки. Та й змучило все, зокрема, постійна небезпека. Не ракетна. Не шахедна. Є й гірше.Я - підірвана дамба Курахівського водосховища. Вода розливається, але не спиняє. Я - димоходи на відео.Груба більше ніколи не буде теплою.Ніколи знову не зігрієшся зимним вечором у затишку найдорожчої оселі.Побачила це відео ще в понеділок рано вранці та заклякла. Втретє втрачаю все. Вперше - у 2014-му, і годі згадувати, як зачиняєш двері дому. Востаннє. Вдруге - у 2022-му. Окупація ледве оминула, назавжди в пам'яті ранкові вибухи 24 лютого, вертольоти з зірками на хвостах, вибухи, яким немає ліку. Втретє - наше Гостре. Острівець щастя, затишку, де залишилося все найкраще. Місце, яке любила понад усе на Землі. Де почалося моє життя. Де було стільки хорошого, гарного. Дитинство, юність.Доросле життя, коли поспішаєш на дизель або задумливо видихаєш робочий тиждень за кермом. Вздовж високовольтної (вона ж - Запорізька траса) - пшенично-соняшникові лани. Головне в зачаруванні степовим краєвидом не промахнути поворот на Георгіївку. Далі - Максиль, підйом на нашу гору вздовж піщаного кар'єра, і врешті ВДОМА.Все. ДОМУ немає. Немає ДОМУ. Є окупація, голі димоходи двоповерхівок, розваляна школа, де вчився тато. Без даху клюб, де крутили дискотеки - відраду покоління 90-х.Може, й на краще, що ніхто не совається на наші "плани", які теж крили КАБами.А що коїться в місцевих чатах... Waтнe торжество, радощі - дочекалися! Здають тих, чиї рідні в ЗСУ, здають тих, хто не зміг виїхати - пишуть прямо, без будь-якого сорому. Імена, прізвища, адреси. Тріумфування! На кістках загиблих захисників і цивільних. На руїнах, на жахітті загрози полону або розстрілу на місці для вчорашніх сусідів. "Ура, ми в Донецьку! Нарешті". Хоча ще рік тому розгулювали в вишиванці, а пів року тому позували з гуманітаркою.Особливо обдаровані діляться особливою радістю - нам вдалося сховати дітей, їх не евакуювали до цих - тобто до шансу на нормальне життя.Хочеться сховатися під ковдру. Втекти від реальності. Забутися та стерти з пам'яті димоходи, школу, клюб. Усе, що було, і ніколи не буде. Ні-ко-ли.