Коли прочитала програмні «Нескінченний жарт» та Сартра з Камю і лежу зі «Стовпами землі».

і мені непристойно добре.

Таке дивне забуте відчуття, коли береш книжку, і від неї нічого не треба.
Не треба гуглити, тримати в голові таймлайн, який автор навмисно порізав на шматки, а ключ до розуміння сховав у якійсь там виносці.
Не треба чекати, що на 300-й сторінці виявиться, що оповідач мертвий, а собор насправді метафора.
Ніхто не прокидається жуком.
Жоден розділ не написаний навпаки і оповідь не перетвориться на чиєсь жахіття.
Не потрібно гайду, методички високого роману. І немає ніяких виносок до виносок.
Тут навіть немає магічного реалізму, бароко, нагромадження метафор, абсурду чи синтаксису, який не влазить у дихання.

Сюжет просто йде вперед: сталося одне, через нього сталося друге, є герой, на якого це вплинуло, і є собор, і хочеться, щоб його уже добудували.

Я забула, що так узагалі можна.

Таке собі нагадування, що читати можна і щоб думати, і щоб просто видихнути. Іноді конче потрібен Джойс, а іноді просто треба, щоб хтось нарешті добудував собор.

Що хто читає зараз?