РУСАЛКІНЕ РАДІО | чомусь відкладаю писати про Ісландію, бо не хочу думати про неї в мину...

чомусь відкладаю писати про Ісландію, бо не хочу думати про неї в минулому. неможливо підготуватися до того, що ти побачиш, навіть якщо передивитися всі відео і документалки про цю таємничу країну. люблю, коли складно пояснити словами, це означає, що тебе зачепило, захвилювало на рівні душі. що твоєму серцю не байдуже.до Ісландії не знала що я люблю коли холодно, коли мовчки. не знала, що любитиму обіймати скелі і вулканічне каміння😁ти ось знав, що від водоспадів можна втомитися? В Ісландії їх стільки, ну як у мене колишніх. шоком було те, що можна мати водоспад у приватній власності!) це взагалі як?) ну як? щось Кличко робить в своєму житті не так.людей в Ісландії дуже мало, і вони всі десь ховаються, наче ті гноми, в яких вони вірять. прикольний факт: там є долина, де підіймається пар над холодними горами, він йде з землі і ще довго висить у повітрі, наче барселонські растамани буквально щойно роздавили по косяку на лице і тільки-но сховалися за рогом. це маленькі підземні гарячі криниці, які не дорослі до рівнів гейзерів, такі малюки. але ісландці кажуть, що то гноми розвинули бурхливу діяльність під землею 🥹🫶пар йде від їх завзятості. вони взагалі в багато що вірять - в тролів, ельфів. і ти чітко знаєш, що тут вони дійсно є, наглядають за тобою, дарують солодкий сон як в дитинстві. хіба що лише інколи можуть поцупити солодощі і застібки від сережок, і одну смугасту шкарпетку.ніколи не забуду, як часто ми бачили хати посеред ніде. вони просто стояли поодиноко чи у підніжжя гори, чи між льодовиком і холодним океаном. стоять собі ті хати, загадкові, інколи заброшені. але обов’язково десь поруч будуть коні, багато коней їх особливої породи, яких ніколи ні з ким іншим скріщували, щоб уникнути материкових хвороб.голуба лагуна с термальною водою — це точний доказ того, що я була не на планеті Земля. бо тут такого немає і не може бути. лише там я зрозуміла що означає це противне і недосяжне «тут і зараз» про яке загадково посміхаючись говорять йоги і гуру. скааа, там ти без зусиль стрибаєш в цей вагон спостережень за природою, собою, сповільнюєшся, бо хто поняв жизнь, той не спішить))нове хобі: годинами витріщатися на океан, на те, як зіштовхуються уламки льодовиків, і розгадувати таємницю, хто ж розфарбовує кригу в аквамариновий колір поки ми спимо. маленька порада собі на майбутнє: коли заєбешся їсти тістечка з кавою в дорозі, лупани їх місцевий суп з бараниною. але обов’язково з кіоску, що стоїть біля водоспаду. це смачніше, особливо коли навкруги дощ, і всі смішно бігають він намокання в яскравих дощовиках, як міньйони. в ресторані не буде так смачно. та і не те, щоб там взагалі було їх багато. чомусь тішить, що вони не змушують себе адаптуватися під шалені ритми туризму і не набудовують насильно всього, побільше, аби догодити. it’s their way.ти знав, що в Ісландії ніколи не було залізничного транспорту, взагалі немає залізничних шляхів? вони одразу пересіли з коней у позашляховики) найбільше сумую за моїми дівками і їх реготом біля гейзерів, за ось тим водоспадом, де цілувалися Дейнеріс і Джон Сноу, за сніданками гіда Давида, за еліас не на життя, а не смерть з нашою групою шалених українців, за сушеною в чіпси тріскою, і за відчуттям себе справжньої, яка дивиться з вершини в каньон і нічого не боїться, навіть коли дрижать руки й ноги. я ще трохи почекаю. все одно мені тут зустрічати ранню дорослість, ростити коней, двох корів і займатися коханням на тлі північного сяйва.