ще проживаю сильну закоханість в Ісландію, дайте мені помріяти поки остаточно не переплавлю наші стосунки у слова. але зараз я в Амстердамі, він мене відволікає, фліртуючи. це колишній коханець, але особливий. такий, про якого згадуєш, приховуючи посмішку.сьогодні в ньому блаженна тиша, як буває зранку після надто веселої ночі. в нього похмілля, розтріпане волоссяя і він хоче тиші, тому попросив сонце щедро залити простір і цілувати наші обличчя. тепер ми зачаровано дивимося в небо, а не на його втомлені вулиці, де ще залишилися сліди святкування дня Короля.він змінився, рівно рік тому на цих же вулицях всі кохалися тваринно, стихійно, як востаннє, а зараз йому хочеться спокою. добре, що так. навіть рок-ікони не витримали б все життя так віддаватися життю, потрібні періоди спокою, гармонії, тиші.зараз він дав мені простір відчути себе саму. я розімкнула ці обійми і побачила ще більше, ніж мені малювали закохані очі. з неба сипалися пелюстки в срібному танці, то застигаючи в повітрі, то осідаючи в волоссі. я не знаю як називалися ці щедрі дерева, що просто так дарували їх, не просячи нічого взамін. аромат гліциній усюди, закриваю очі, і він знову зі мною. примружений кіт в шовковій хустці, нетерплячі велосипеди, шелест помаранчевих стрічок, як кити повільні човни, очі баристи, що дивляться в душу трошки довше, ніж можна, повна кишеня дарованого печива — і я повертаюся додому.забрала трішки більше, ніж спогади, любий.але й тобі знов залишу себе.